Розділ 4

- Ах ти ж збоченець! – сердито кричала стара, прикриваючи руками зморщене тіло та одночасно присідаючи в воду. – Ату його, Ґудзику! Ату!

Кущі тріщали, пугач голосно ухав, а Раймар не менш голосно лаявся. Проте взявши себе в руки, чоловік вигукнув:

- Здаюся! Тільки відклич цю крилату почвару! – кричав Раймар, піднявши догори долоні.

- Придивися за цим маніяком, - натомість наказала розсерджена знахарка і, судячи зі звуку розплескуваної води, попрямувала до берега.

Розгніваний птах сів на найближчу широку гілку біля голови так званого «маніяка», після чого витріщився на нього немигаючим поглядом. Пір’я пугача стовбурчилося у різні боки, а величезні очі загрозливо сяяли золотом. І доки Ада поодаль возилася з одягом та перелічувала хвороби, які бажала непроханому гостю, Раймар спробував вилізти з колючих кущів. Як виявилося, він опинився поміж гілок шипшини.

- Ту-урх, - незадоволено відізвався Ґудзик і переступив кігтистими лапами ще ближче. Від цього гілка повільно прогнулася та опустила птаха майже до самісінького обличчя герцога.

- Знущаєшся? – пробурмотів той у спробі відсунутися подалі. – Тут все колеться.

- У-ху-ху-хух, - прищурився птах.

Раймар добре пам’ятав цей звук, схожий на зловісний сміх. Ну точно почвара якась! Сидить, насміхається, ще й гіпнотизує, як польову мишу під лопухом. Чесно кажучи, Ґудзик нагадував йому одну знайому кішку. Та теж начебто була домашньою улюбленицею, але з часом чоловік помітив, що її поведінка більше схожа на людську. Було навіть кумедно спостерігати за рудою бестією, яка намагалася видавати себе за звичайну тварину. Якось Лео обмовився, що Оладка ще й розмовляла. Щоправда тільки з Еллою.

При цьому спогаді Раймар нахмурився. Вічно подібне вигулькувало в найневідповідніший момент. Наприклад, коли сидиш в кущах шипшини під пильним наглядом крилатої почвари і чекаєш, доки гола бабця одягнеться. До речі, про бабцю. Навкруги було занадто тихо. Ще декілька хвилин тому, було чутно, як Ада шелестіла одягом та бурчала собі під носа прокльони. Але зараз… Ні шороху. Навіть пугач завмер, примруживши очі, немовби дрімаючи. Проте чоловік на таке вівся і добре розумів, що птах непомітно пильнує його.

Оцінивши ситуацію, Раймар ще раз спробував вибратися з колючої пастки. Ґудзик вмить відреагував і сердито замахав розлогими крилами.

- А тобі це подобається, так? – обурився герцог. – Здоровий мужик боїться крикливу пташку.

Пугач задоволено примружив очі і випнув пухнасті груди. Що ж, цього у почвари не віднімеш – пір’я і справді дуже гарне навіть у місячному сяйві. Але що тепер? До світанку витріщатися на малюнок оперення? Тим більше, що подряпини від шипів починали неприємно свербіти.

- А тепер давай домовимося, - серйозно промовив Раймар, коли йому за комір щось заповзло і терпець все ж таки увірвався.

Птах картинно відсунувся подалі, після чого взагалі відвернувся, не бажаючи нічого слухати. Але герцог наполягав:

- Так от. Я вилажу з цих триклятих кущів, а ти мене випускаєш. За це я тобі не обрубую хвоста.

Ґудзик повільно повернув голову до Раймара, зловісно зиркнув і раптово прокричав:

- Уґув! Уґув! Уґув!

Вийшло в нього це настільки пронизливо, що чоловік навіть здригнувся. Що ж, завжди можна спробувати інший підхід:

- А якщо я тобі в селищі свіжого м’яса куплю? Любиш кроликів? Чи куріпок.

Ґудзик на мить завмер, настовбурчив свої пташині «вушка» і, швидко перебираючи лапами, присунувся ближче.

- Ту-у-у?

- Ну чого нам сваритися? – лагідно продовжував Раймар. – Я ж хороший. Ось побачиш. Давай я тобі і кролика, і куріпку замовлю. Тільки випусти мене.

Знову примруживши золотисті очі, Ґудзик простягнув кігтисту лапу. Здивувавшись вкрай, герцог обережно потиснув запропоновану кінцівку. Кому розкажеш – не повірять. Хоча… Ні, точно не повірять. Ґудзик зненацька зірвався з місця та полетів геть. Чоловік же нарешті вибрався з кущів шипшини та від душі вилаявся, витрушуючи з-під сорочки павука. Як і очікувалося, знахарки поблизу не опинилося.

- Прокляття! – вилаявся герцог.

Ну і що це було? Темна магія? Міраж? Раймар стояв на березі річки і розгублено озирався. Едвін з його загоном вже давно кинулися б наздоганяти знахарку. А потім взяли б її під варту та закували в кайдани. Проте герцог усім своїм нутром відчував, що зараз все інакше. Але, чорт забирай, чому? Тяжко зітхнувши, Раймар махнув на все рукою і все ж таки викупався. Тільки після цього чоловік повернувся до будинку знахарки.

- Безсоромник! – вигукнула стара, побачивши на порозі Раймара. – Ще й знову приперся без сорочки!

- Вашими з Ґудзиком стараннями мій одяг тепер нагадує жертву нападу собак, - скривився герцог, жбурляючи подрану сорочку в куток.

- А нічого було по кущам ховатися, аби за літньою жінкою підглядати, - обурилася Ада, взявши руки в боки. – Збоченець! Що на зрілих жінок потягнуло? Кураги захотілося?

- Що? - не зрозумів Раймар і спробував пояснити: – Я почув жіночий спів. Вирішив перевірити, чи це не якесь темне створіння. А потім побачив там молоду жінку.