Розділ 2

Над галявиною пронеслося різноголосе «Аххх». Після чого всі довкола завмерли в очікуванні розвитку подій. А подивитися було на що. Гість, немов грозова хмара, навис над знахаркою і буравив ту сердитим, чи то навіть ненависним поглядом. Його рука мимоволі лягла на ефес меча. Щось підказувало, що чоловік був готовий скористатися зброєю в будь-яку мить. От тільки натовп ніяк не міг зрозуміти, як так вийшло?

- Ах ти ж чаклунське поріддя! – нарешті оговтався Раймар. – Знав, що тебе треба було одразу закувати в кайдани. Без жодних зволікань!

- Ви вже вибачте, пане, - раптом втрутився Ерсте та став ближче до старої, - от тільки ви нашу Аду не чіпайте.

- Не лізь, - сердито попередив герцог. – А то підеш за нею до в’язниці, як спільник.

- Який ще спільник? – охнула Ельріка, намагаючись за лікоть подалі відтягти чоловіка. Щоправда марно. – Це була воля богині! Самі ж бачили.

- Я бачив тільки дешеві фокуси, - процідив крізь зуби Раймар, дістаючи щось з поясної сумки.

- Ваш вельмишановний гість насправді ловець відьом, - нарешті відізвалася Ада.

Чергове «Аххх» пронеслося над натовпом, а герцогу на мить здалося, що він на ярмарковому балагані, де кожен виверт акторів викликає захоплення. Та бути в ролі блазня йому не подобалося, тому Раймар нарешті витягнув антимагічні кайдани.

- Руки! – наказав він знахарці і та покірно підставила зап’ястки.

- Та що ж це робиться!? – раптом вигукнув хтось з натовпу.

- Яка вона тобі відьма? – обурилися інші.

- Не чіпай Аду! Вона нам дітей рятує!

- Худобу нашу береже!

- Відійди по-хорошому!

- Забери руки від знахарки!

Раймар заклацнув кайдани на зморщених зап’ястках та обернувся до сміливців, що й далі продовжували погрозливо гудіти. Суворо зиркнувши на старосту, чоловік поцікавився:

- Сам вгамуєш чи мені це зробити?

І було у погляді гостя щось таке, чого Ерсте злякався. Не магічний блиск, не гнів чи лють. Ні. Цей приїжджий точно знав, що робить. А його дорога зброя, як і кінь, вказувала на, вочевидь, високе походження. Хоча родового прізвища він так і не назвав, такого по потилиці сокирою не тюкнеш. Й тим більше не згодуєш під шумок вовкам. З такими, як Раймар, необхідно рахуватися. Зробивши крок у бік натовпу, староста вигукнув:

- Ну чого розкричалися? Якщо кому треба силою помірятися, то шуруйте в ліс до ведмедів. Вони вам швидко роги скрутять. А тут ми й без вас розберемося! Пару отримали? То йдіть з батьками про весілля домовляйтеся.

- А як же Ада? – ніяк не вгамовувалися люди.

- А що Ада? – відмахнувся Ерсте. – Зараз ясновельможний пан впевниться, що вона не відьма і відпустить. Без вас розберемося! Геть з очей я сказав!

Народ почав потроху розбрідатися. Навіть самі цікаві піддалися загальному страху перед старостою, й попрямували у селище. Й дурневі було зрозуміло, що подія ще довго буде на слуху. Але нехай перемивають Раймару кістки десь подалі, а не лізуть зі своєю «любов’ю» під руку.

- Чим же ти їх так причарувала? – скривився герцог, повертаючись до знахарки. – Чи може зілля які вариш, а?

Раптом обручка на пальці чоловіка почала пекти вогнем та боляче сіпати аж до самого плеча.

- Що за чортівня? – вигукнув Раймар, дивлячись як шлюбний знак мерехтить червоним, немов вугілля у багатті.

- Зніми кайдани, - сипло промовила Ада.

В цей момент чоловік помітив, що та змінилася. Стара бліднішала з кожною хвилиною, її руки починали дрібно труситися, а на зморщеному лобі виступили краплинки поту.

- Їй зле, - зойкнула Ельріка. – Це через ваші проклятущі кайдани!

«Ти тільки глянь, яка обізнана!», - уїдливо пронеслося між думок Раймара в перервах від пекельного болю. Чим довше він зволікав, тим нестерпнішою робилася мука.

- Це правда, - ледь чутно підтвердила знахарка. – Богиня нас пов’язала, і доки зле мені, то й тобі погано буде.

Розуміючи, що від болю вже готовий відрубати собі руку, Раймар таки витяг ключа і відімкнув кайдани. Варто було зняти їх з зап’ястків старої, як та з полегшенням вдихнула, немов з води випірнула. Майже одразу припинилися й тортури чоловічої руки.

- Як ти це зробила, відьмо? – щиро здивувався герцог.

Він бачив на що була здатна Маргарита, але ж вона чаклунка королівської крові. Звідки ж у лісової бабці такі сили?

- Це не я, - насупилася Ада, приймаючи від Ельріки міх з водою. – Ось давай щось тобі покажу. Не бійся, я блаженних не ображаю.

Здивований нахабністю старої, Раймар все ж таки вклав свою руку у простягнуту зморщену долоню. В ту ж мить вільною рукою знахарка зняла зі свого поясу невеличкий ніж і замахнулася аби пробити ним шкіру чоловіка. Та зброя не трапила до цілі. На півдорозі обручка Ади замерехтіла вже знайомим червоним світлом. Рука старої здригнулася і випустила ножа.

Тим часом Раймар сіпнувся назад і вигукнув:

- Здуріла?

- Та не верещи ти так, - скривилася знахарка. – Цілий будеш. Помітив, що сталося?