Розділ 1

Раймар повільно їхав лісовою стежкою. Втомлений кінь важко совав копитами по висохлій землі, від чого у повітря здіймалися невеличкі хмарки пилу. Обоє мріяли про прохолодну річку чи хоча б відро води. Літо. У цьому році воно почалося набагато раніше і вороже намагалося випалити все навкруги. Немовби на підтвердження цьогорічної недоброзичливості природи на чорну шию коня всівся товстий ґедзь. За чим одразу вп’явся в неї зі здичавілою спрагою. Жертва обурено фиркнула та махнула головою.

Проганяючи кровожерливу комаху, Раймар поплескав коня по місцю укусу:

- Спокійно, Вороне. Зате цей ненажера дав нам зрозуміти, що поряд селище. На кому ж ще можна від’їсти таке пузо, як не на коровах?

У відповідь Ворон ще раз незадоволено махнув головою, але одразу ж нагострив вуха. Десь неподалік і справді чулося протяжне мукання.

- Ось бачиш, - посміхнувся вершник. – Хутчіш!

Кінь, що вочевидь мріяв про воду не менше за господаря, прискорив ходу і невдовзі вивів їх на узлісся. Полудневе сонце добряче припікало тіла подорожніх, від чого хотілося сховатися десь у затінку. Але селище виднілося не так вже й далеко. Дорога пряма – бери та їдь. По цій самій дорозі брела різномаста череда корів. Їх зараз заженуть у сараї, напоять, подоять та знову відправлять на пасовище до самого вечора. Навряд чи хтось залишить там худобу на ніч. Раймар чув, що зараз в околицях розплодилося забагато вовків. Йому й самому на шляху не раз траплялися, як зголоднілі одинаки, так і зацікавлені конем зграї. Доки вони подорожували разом з Едвіном та його загоном солдат, то єдиною небезпекою ставали відьми. А от одинокий вершник у дрімучому лісі автоматично перетворювався на легку здобич. Хоча… Не така вже він і легка здобич, якщо досі живий, ще й неушкоджений.

Порівнявшись з зовсім юними пастухами, Раймар привітався. Побачивши перед собою вершника на породистому коні та ще й у недешевому вбранні, хлопчаки несміливо відповіли:

- Вітаємо, пане.

За чим одразу ж почали роззиратися у пошуках супутників вельможі. Але той факт, що чоловік їхав сам, переборов острах і найдрібніший з пастушків вигукнув:

- А вашу свиту вовки з’їли, так?

І доки Раймар намагався не вдавитися сміхом, позосталі хлопчаки виписали малому запотиличника.

- Ай! –пискляво  обурився той. – Дівчат бити не можна!

От тобі й раз! Раймар уважно придивився до пастушка. Але що роздивишся під мішкуватим одягом та брудним картузом. Проте останній злетів від різкого руху і на плечі розсипалося чорне, як смола волосся. Тепер ніякого сумніву – у ватагу пастушків записалася дівчинка. Цікаво, як її пустили? Чи це сестра когось із хлопців?

Раймар вирішив вгамувати сварку і відповів:

- Ніякої свити в мене не було. Тільки бойові товариші. Але вони зараз виконують інше завдання.

- А що ви робили? – ледве не хором запитали діти.

- Відьом ловив.

На цих словах пастушки зніяковіли і разом замовкли. Лише чорноволоса дівчинка зірвалася з місця, аби обігнати череду корів та зникнути за воротами селища. На німе запитання вельможі ніхто відповідати не хотів. Більше того, хлопчаки ховали погляди і підганяли корів. Злякалися, чи що? Та розпитувати Раймар не став, адже його ціль не діти, а староста. Саме звідси надійшло повідомлення про дивну знахарку, яка володіла занадто «магічними» здібностями. Одна справа лікувати людей корінцями та квіточками, і зовсім інша вирішувати, хто кому пара та звертатися до прадавніх богинь.

Взагалі-то Раймар їхав у цей бік через згадку про чужеземку. Ходили чутки, що в гущавині лісу знайшли непритомну дівчину, а навколо неї була випалена галявина. Ще й пора року збігалася – осінь. Щоправда подія обросла такими химерними подробицями та переповідками, що важко було розібратися, наскільки правду говорять. Проте суть справи це не змінювало: щось у тому лісі таки трапилося.

Дізнавшись, що друг покидає його загін, Едвін дав невеличке доручення. А саме – перевірити, що ж це за знахарка така оберігає селище під назвою Ловче. Причин для відмови Раймар не бачив. Особливо враховуючи те, що більшість так званих «відьом», на яких вони полювали з Едвіном, виявилися звичайними ворожками чи то травницями. Або й взагалі молодими вдовицями, що не схотіли лягати до старости в ліжко. Раймар щиро сподівався, що в Ловчому таких проблем не буде. А то якось смішно герцогу розбиратися, хто кому «не дав».

Селище виглядало напрочуд добре. Взяти хоч би частокіл, що бурою стіною відгороджував селян від лісових небезпек – високий, міцний, жодної гнилої колоди. Вимощені дерев’яними дошками вулички петляли поміж охайних глиняних будинків під очеретяними стріхами. І доки Раймар роздивлявся устрій Ловчого, череда корів потрошку рідшала. Тварини безпомилково знаходили свій двір, привітливо мукали господині та брели до сараїв. Щоправда тепер їх хазяйки не поспішали збирати свіже молоко. Увагу привернув темноволосий красень на чорному коні. Ліниво киваючи подорожнім, що окидали його зацікавленими поглядами, Раймар прямував до масивної дерев’яної споруди. Дім старости важко було не впізнати. Туди брела й найбільша кількість рогатої худоби.

Проте корови звернули до широкої плетеної хвіртки, що вела у господарчу частину двору. Раймар же рушив прямо до міцного ґанку, де в ту ж мить показався староста. Невисокий, але міцно збитий чоловік років п’ятдесяти. Негусте сиве волосся перемежовувалося з темними пасмами, як власне і довга борода. Простий сільський одяг був пошитий з якісної тканини, а гарна уміла вишивка додавала йому поважного вигляду.