Пролог

Від долі не втечеш.

Цвітославія

Раймар сидів за письмовим столом у своїх покоях і підписував лист. Присипавши тальком та зігнувши папір в подобу конверта, герцог налив на нього гарячого сургуча, за чим поставив печатку з родовим перстнем. Кожен з герцогів мав своє зображення на цьому символі влади. В родині Раймара, де посада скарбничого передавалася в спадок вже дуже багато поколінь, це був ключ, перехрещений з мечем, на фоні ока. В двері постукали і герцог голосно відповів:

- Заходь.

На порозі з’явився Нік. Та ще «темна конячка» Шипшинового палацу. Як виявилося, саме він дізнався про плани Маргарити обпоїти зіллям всіх присутніх на балу, а потім зачарувати їх. Як це вдалося глухому служці? Навіть дуже просто. Нік зізнався, що не був глухим. А ще розказав цікаву історію свого життя.

Прийшовши до палацу працювати ще зовсім малим хлопчиком, він потрапив під копита коня, сильно забився головою і на якийсь час справді втратив слух. Але, коли здатність чути повернулася, хлопчик зрозумів, що бути глухим значно вигідніше. Усі при тобі розмовляють, розказують один одному таємниці, часами навіть плетуть змови. Оскільки Нік походив з бідної родини, то дуже швидко знайшов спосіб, як перетворити свою вдавану ваду на дохід. Всі підслухані таємниці він розповідав економці Фріґільді, за що та щедро його нагороджувала.

З появою Елли хлопчина зрозумів, що є люди, які відносяться до нього інакше. І не тільки вона. Хімора, Октамасад чи та сама Аджуога теж не бажали йому зла й тим більше не насміхалися. Тому, пішовши за велінням совісті, Нік допомагав спочатку Еллі, а потім вирішив врятувати і всіх інших. Ні, він не знав, що принцеса і є та сама зла відьма, а Фріґільда – її вірна помічниця. І він палко завіряв, що у будь-який спосіб не дозволив би заподіяти шкоду аристократам. Тим більше, що герцоги, як і сам принц, ніколи не ображали його. Та й взагалі будь-кого зі слуг.

Коли ж зілля подіяло не так, як сподівалася Маргарита і герцоги нарешті розібралися з усім, то Ніку принесли щиру подяку. Окрім того, запропонували бути одним з особистих слуг короля. Так, тут теж дещо змінилося. Королева, яку дуже підкосила зрада доньки, відмовилася від правління і передала його своєму сину Леонарду. Леонард же, слідуючи за покликом серця, теж відмовився від правління й титулу взагалі. Тепер його кузен Вільям мав прийняти владу, одружитися з Хіморою та жити довго й щасливо.

Декілька  днів тому, той самий Леонард чкурнув у портал, що мав допомогти знайти його кохану в одному з інших світів. А от Раймар дещо зрозумів для себе: з нього досить королівського двору. Бути скарбничим – це, звичайно, престижно, але хай воно все йде під три чорти! Саме тому він зараз передавав Ніком цього листа для короля.

Тільки-но слуга зник за дверима, герцог взяв деякі папери і попрямував до головного входу перед палацом. Там уже стояли позосталі кандидатки, що не вийшли заміж і чекали на авто до своїх світів. Відправивши першу з дівчат, Раймар почув позаду обурений голос Вільяма:

- Як це ти відмовляєшся від посади королівського скарбничого?

- Ось так, мій друже, - криво усміхнувся герцог, віддаючи наступній кандидатці листа та чекаючи доки завантажать її речі.

- І що ти будеш робити? – не вгавав король, розмахуючи документом, який нещодавно приніс Нік.

- Поїде зі мною, - промовив Едвін, приєднуючись до чоловіків.

- Ви знущаєтеся з мене? – світлі брови Вільяма поповзли догори. – Ніколас одружився і його найближчий місяць нічим не відтягнеш від молодої дружини. Ти, Едвіне, тікаєш в дрімучі ліси шукати зрадницю Фріґільду. А міг би, до речі, залишитися зі своєю дружиною та теж провести медовий місяць.

- Встигнеться, - якось не дуже радісно відмахнувся чоловік.

Подробиці його одруження так і залишилися для всіх таємницею. Так, від союзу з Маргаритою його звільнили обставини та королівський указ, проте вибір Едвіна здивував усіх.

- Тепер ще й ти геть від мене біжиш, - остання репліка була адресована Раймару. – Я навіть гадки не маю, як правити королівством, а ви залишаєте мене на самоті.

- Неправда, - усміхнувся герцог. – В тебе є чудова і дуже мудра дружина. З нею ти не пропадеш.

- А щоб вас Verdammt покусав, - остаточно насупився Вільям.

Раптом під’їхав автомобіль, номери якого не були приписані жодній з позосталих кандидаток. Спустившись до водія, Раймар поцікавився:

- За ким ви приїхали?

- Мадемуазель Лілія, - механічним голосом відповів той.

- Яка ще Лілія? – в один голос перепитали чоловіки.

Натомість водій дістав прямокутник з чорним дзеркалом і, натиснувши на ньому якісь кнопки, подав герцогу. Раймар пам’ятав схожу штукенцію у Елли. Здається, вона називала його «телефон».

Тим часом прямокутник відізвався жіночим голосом:

- Агенція «Хрещена Фея». Мене звати Люсінделія. Чим можу допомогти?

- Мадемуазель Люсінделіє, це герцог Раймар. Скарбничий Його Величності. Від вас прибув водій, аби забрати від нас мадемуазель Лілію. Але така до нас не прибувала.

- Як це? – схвильовано відізвався жіночий голос. – Хвилинку.