Як Ростуть Крила

       Політ головою вниз — не дуже приємна штука. Особливо, якщо ще й задом наперед падати. "От, якби бачити землю, що стрімко наближається, то можна насолодитися красою панорами, що розкривається перед поглядом, коли ти у вільному падінні", — подумала Азраїл і спробувала перевернутися у повітрі так, щоб побачити пейзаж внизу але, від незграбного повороту, перекувиркнулася в повітрі і тепер падала сідницями, обтягнутими подраними бріджами, вниз, все так само, задом. "М-да же ж. В отак видно тільки синь, синь і ще раз синь. Ну і крапаль хмар. Нудьга. Скільки там ще летіти?"
Враховуючи, що битва проходила над нещасним шаром озону (хоча, яка там битва? Це була звичайна брудна бійка), після поштовху "з двох ніг" — як називали удар крилаті, дівчина полетіла вниз з чималим прискоренням. Та й бійка була така собі, більше нагадувала брудну штурханину зп'янілих ханиг біля генделя. Вона навіть уже не пам'ятала причини, з чого все почалося. 

Дві чи п'ять хвилин летіти залишилося? "Все одно нудно. Я за цей час можу встигнути поїсти, побити Азьку, наточити кинджал і пограти з Бартоломео". — вона так сумно зітхнула і кавкнула, ніби цуценя, у якого відібрали ковбаску. Спробувавши поворухнути крилами, відчула біль у правій лопатці.
— Чудово! Добре, хоч лопатка ціла! — зло вигукнула вона і з силою вдарилася об землю. Миттєва думка промайнула в її мозку "долетіла", повітря вилетіло з легень, і вона так і залишилася лежати закривавленою, з одним крилом, у дуже негарній і не естетичній (так би вона подумала) позі, посеред поля пшениці. Золоті колоски, обагрені кров'ю, розлетілися в сторони, і під тілом прим'ялася земля на долоню. Повільно, дуже повільно, але неухильно м'язи Азраїл стали стягуватися і зростатися. Затріщали кістки. Бездиханне синювато-біле тіло духа самостійно ворушилося і зросталося. А де ж дух? Азраїл огорнула темрява. Її не існувало більше, її розум згас.
Опустилася ніч, зірки, величезними плямами золотистого газу, відбивалися у немигаючих очах дівчини. Зіниці майже зникли, а золотиста райдужка ставала все темнішою. Так приходить смерть до надземних мешканців. Вона темна, скінченна, але не вічна. 
Ранкове сонечко тільки почало забарвлювати верхівки гір у золотисто-червонуватий колір, а Григорій Іванович уже потягувався на ґанку.
— Хто рано встає, тому Бог подає, — вкотре повчально прохрипів він своєму онукові, який, позіхаючи поруч, протирав кулаками заспані червоні від недосипу очі. 
— Навіщо так рано, діду? Може просто наймемо тракториста за чарку? — занив підліток.
— Самі впораємося, і з ділом, і з чаркою, — пробурчав дід. — Нічого лінуватися. Під лежачий камінь вода не тече! Не треба було в своїх "стаграмах" сидіти до опівночі!
— Інстаграм... — закотив очі онук і взяв косу. Не довго думаючи він, рухом, що підгледів раніше в батька, пройшов точильним каменем по лезу, але його окликнув дід:
— Ти що робиш?! — сердито прикрикнув він. — Її я ще вчора наклепав. Підійди сюди. 

Наклепав... Себто дідо зробив її гострою — зрозумів хлопчина. 
Пашка підійшов до кута похиленого дерев'яного сараю, де стояв дід.
— Он дивись: від сюдова, до сюдова. І коси, поки є роса. Потім грабельками так "вшух-вшух" — показував він жестами, як потрібно рівняти скошену траву, — і потім іди у свої "стаграми", поки бабуся їсти не покличе.
— Добре, діду, — буркнув Павлик, пам'ятаючи запотиличник, який учора отримав. Краще зараз попрацювати, зате потім смачно нагодують і в спокої залишать. 
Залишивши онука косити траву, старенький важко шкандибаючи поплентався з другою косою, більшою, в поле. Сьогодні він хотів встигнути побільше скосити колосся і нав'язати снопів. Взимку буде борошно на налисники і домашній ароматний хліб. Григорій Іванович дуже любив смачну, не забруднену вихлопом трактора, їжу, без присмаків і добавок. Але з кожним роком йому ставало все важче працювати: нога віднімалася, тіло нило і стало таким важким, ніби дух у ньому втомився його носити. Всупереч бажанням, він розумів, що сьогодні снопів буде на десяток менше, ніж цього ж дня минулого року. 

А навколо розвивалося рожеве золото ранку, що рощтікалося яскравими бризками сонця по полю, блакиті над ним, тополям та соснам по узбіччі, наповнювало повітря духмяним запахом теплого колосся, квітів, трав і, особливо, полину, що пробивався по узбіччю то тут, то там, великими, нетронутими кущами. І здавалося, що той полин привітно вимахував діду Григорію. 

Розмахуючи косою, дідусь поринув у мрії про тихий вечір біля звичайного дров'яного комину і пампушки з часником, вже майже відчуваючи їх смак, аж раптом, його коса завмерла за півсантиметра від світло-каштанових дівочих кучерів, забруднених кров'ю.
— Батюшки... — прошепотів він собі під ніс і схопився за серце. Підійшов ближче і нахилився над "трупом" із загорнутим навиворіт, закривавленим крилом. Перехрестився, але з цікавості посмикав за крило — воно тріщало, але не відчіплялося.
— Начебто зранку ще не хильнув, а вже нечисть ввижається... — буркнув він собі під ніс і замислився. А потім він подумав, що це не нечисть, бо крила, як у ангелів, тільки яструбині, великі й одяг сучасний. — Диво-невидаль...
Поки він так стояв з косою над Азраїл, у тієї смикнулися зіниці. Поволока сутінків почала повільно відступати. У голові було порожньо, як в новонародженої істоти, пам'ять ще не відновилася, але картина, що постала погляду дівчини, наштовхнула її на думку, що це стоїть над нею сама смерть з косою. Дивно, та саме такі образи та асоціації наче самі з'являлися у абсолютно пустому мозку, навіюючи якісь спогади, яких не мало бути. Думка здалася їй настільки смішною, що хотілося розреготатися, але сили поки не повернулися, і замість реготу з легень вирвався хрипкий пшик, а тіло смикнулося.
— Жива! — вигукнув дід і дістав із кишені кнопковий телефон, щоб набрати номер швидкої медичної допомоги, але так і завмер. Його зупинив звук, шиплячий, ледь чутний, але такий наполегливий і знайомий.
— Гримуар... Гри... му... — сиплий вдих — ...ар... Гримі...
Щось знайоме заворушилося в грудях, щось спалахнуло в голові, і тіло наповнилося силою, яку він не відчував ще ніколи і житті. Прийшло знання, неймовірне, неочікуіане. Не можна було нікому чужому бачити цю дівчину. Він кинув косу і легко підхопив зламане тільце на руки, поніс до будинку. Темні очі Азраїл зімкнулися, і вона занурилася знову в темряву. Дихання зупинилося. Це була інша смерть. Це була смерть земних, а значить, скоро вона воскресне. Якщо їй допоможуть.
Біля самого будинку, проходячи повз сарай, Григорій зіткнувся з онуком.
— Оперна сила! — вигукнув шокований Пашка. — Бог подав?!
— Менше базікай, — якимось чужим, могутнім голосом прогримів дід, від чого ноги юнака підкосилися, і він сів на пень для колки дров.
Бабуся, побачивши в будинку чоловіка з пораненою крилатою істотою, зблідла і мало не знепритомніла. Онучка, не розгубившись, хлюпнула в обличчя бабусі холодної води з чайника, що стояв на столі. Бабуся заголосила, хапаючись за серце, але Григорій Іванович, не звертаючи уваги, приніс тільце в дальню кімнату будинк, поклав Азраїл на диван і зашторив вікна.