....

Добрий вечір, пані та панове. Мене звуть Кіт, просто Кіт. Я не маю імені, бо ніколи не мав власного дому чи людей, які б дбали про мене. Живу у звичайнісінькому сміттєвому баку. Думаєте, я геть нещасний одинак?

Звісно, всередині баку трохи смердить, та мене це не лякає. Не повірите, скільки смачного люди щодня викидають на смітник. Тому отримати це місце було нелегко. Довелося посваритися з кількома місцевими котами та собаками. Та я не скаржуся. Маю запальну вдачу, сірий хвіст та чорні вуха, які чують наближення когось із ворогів ще за сто метрів, й тому завжди реагую вчасно.

Нещодавно я відкрив власний бізнес. Тепер сміттєвий бак став ще й моїм офісом. Всі бажаючі можуть прийти до мене і розказати, чим я можу їм допомогти. Хтось хоче, аби я побив місцевого пса, який ганяється за пташками й геть замучив їх. Інші скаржаться на щура, що знахабнів і цупить все, що погано лежить… а я все чекаю, коли отримаю серйозну справу, яку зможу розслідувати, наче справжній детектив.

Йшов час, і от мені посміхнулася вдача. До мене звернулася кішка, що живе на першому поверсі. Вона постійно дрімає на вікні. Звати її — Принцеса. Пухнаста, руда, а на шиї гарненький медальйон з її ім’ям. Ще б маленьку корону на голову… і справді від принцеси не відрізнити.

Так от, Принцеса розповіла мені, як нещодавно загубила улюблену іграшку — рожевий м’ячик. Кілька днів всюди його шукала та не знайшла. Засмутилася, плаче, хвостиком сльози витирає. Я, як міг, заспокоїв Принцесу, пообіцявши будь-що знайти її іграшку.

Спочатку ми мали оглянути місце події, а саме, де востаннє Принцеса бачила м’ячика. Вона провела мене до своєї домівки. Ми разом стрибнули у вікно, а потім у кімнату.

О, тут було набагато краще, ніж в мене. Ніде не смерділо. Всюди чисто та охайно. В Принцеси навіть було окреме ліжко, застелене пухнастою ковдрою. Поряд стояла мисочка з їжею, якої б вистачило, певно, на десять котів.

Я озирнувся і спитав, де востаннє Принцеса бачила іграшку.

— Ось тут, — сумно муркотіла Принцеса. — Мій м’ячик лежав на підвіконні, а тепер його немає.

Я роздивився по сторонах. Можливо, іграшка кудись закотилася. Я уважно обійшов кімнату, зазирнув під диван та стіл, перевірив кожен куточок, та іграшки ніде не було.

І тут я зрозумів, що м’ячик міг із підвіконня впасти на вулицю. Я застрибнув на підвіконня і визирнув з вікна. Іграшки там не було, але я згадав, що кожного ранку двірник прибирає вулицю довкола будинку, а сміття висипає в сміттєвий бак, де я живу.

Я кинувся до нього, та скільки не шукав м’ячика, так його і не знайшов. І тут я помітив маленького щура, який якраз вилазив з мого сміттєвого бака й тягнув в зубах, що ви думаєте, — принцесин м’ячик.

— Ану віддай, — наказав я щуру. — Це не твоя іграшка.

— Я знайшов її, — виправдовувався щур, відмахуючись від мене своїм довжелезним сірим хвостом. — Тепер вона моя.

Ох, довелося мені нам’яти боки тому щурові, та він віддав мені м’ячика. Іграшку я відніс Принцесі. Яка ж вона була щаслива. Стрибала, раділа й навіть на мить не відпускала іграшку від себе.

З того часу ми стали з Принцесою справжніми друзями. На знак вдячності вона навіть запросила мене жити до себе. Не повірите, але в мене з’явився власний дім, і я більше не був просто Кіт. Мене назвали — Сірко.

Кожного ранку ми з Принцесою сідали на підвіконня і раділи вранішньому сонечку. А коли я побачив, що в сміттєвому баку оселилося маленьке кошеня, почав відносити йому свою їжу. Я ж бо пам’ятав, як це — жити в сміттєвому баку.

Автор: Інга Квітка!