Розділ тридцять третій. Полум'яний фінал

Усі затихли. Через це постало питання: бояться чи шоковані? Що ще важливіше: який варіант кращий?

Громадина затихла, наче прислухалася, а потім голосно втягнула повітря. Люди навколо здриґнулися. У їхніх очах читався страх, зате чоловіки мене відпустили. Хоч щось добре.

Меч чи дракон, дракон чи меч? Наскільки я божевільна, наскільки відчайдушна? Ні, не настільки, навіть за всієї любові до Кона, представникам його виду поки що довіри немає. Та й ситуація не настільки критична. Ух!

– Ри? – Знову подав звук новоприбулий.

– Бац! – щось врізалося в гомілки.

Звичайно, не впасти було неможливо: ефект несподіванки і страхітлива ситуація, але відчувши, що це мій малюк, заспокоїлася.

Чорт! Я не знаю, як самій вибратися, а тепер ще й дитину потрібно витягувати? Ух!

Всі, крім Кона, наче на голках сиділи в очікуванні дій дракона. Мечі були напоготові, на пальцях деяких людей з'являлися магічні іскорки.

– Відступаймо! – прошепотів хтось із найманців.

Хоча з приводу декого я все ж помилялася: Закір безперервно дивився мені в очі. І погляд у нього був, м'яко кажучи, страшний.

Чоловіки розбігалися, а король із мечем на перевагу зробив крок уперед. Потім ще один, і ще. Мій малюк радісно тулився до мене, а я відповзала, доки знову не уткнулася в уже знайомий дуб.

Серце пішло в п'яти. Дракончик не хотів відлипати. Бог уже зі мною, треба врятувати дитину!

– Коне, йди! – ледве чутно, але наполегливо сказала йому. – Швидше!

– Ні!

– Будь ласка!

– Вже молиш про помилування? Я думав, ти довше протримаєшся, а ні. Мікаелла теж десь на цьому етапі почала просити, – вирішив, що говорю до нього, вбивця.

Дракон же родича не вб'є? Чи все-таки спробувати відкинути?

Дідько! Він ніяк не відлипав. Звідки стільки сили?

Коли Закір був уже досить близько, я зважилася на відчайдушний крок – притиснувши Кона ще щільніше до себе, побігла на галявину до громадини.

Вийшовши з-за укриття лісу, побачила перед собою вогнедишне чудовисько, ліворуч – на конях були озброєні Дінар, Корнелій, поза драконом – Вільгельм і Аріане, праворуч були п'ять принцес і К'яра.

Подалі все відбувалося як у сповільненій зйомці: крилатий ящір відкриває пащу, звідти видніється спалах, я притискаю малюка до себе і відвертаюся від загрози, до нас біжить Веста і стає перед нами.

Це кінець?

Але вогонь нас так і не наздогнав – перед витягнутою рукою Вести стояв зелений вигнутий мур. Вона стримувала потужний потік полум'я. Сама дівчинка стояла рівно, непорушно, як справжня супергероїня. Хто не буде захоплюватися нею після такого – тупий сліпець.

Дракон видихнувся, а принцеса так і стояла, тримаючи захист. Придивившись, можна було помітити, що шестирічна дівчинка зблідла, але так і не здригнулася. Коли мені здалося, що вона зараз впаде, спробувала підвестися, щоб упіймати її, але ноги були ватними й не хотіли піднімати тіло. Наявність дракона, вже видимого загалу, не сприяла.

Малятко впало додолу, дракон не розумів, що відбувається, Корнелій і К'яра бігли до нас, а я з Коном на руках намагалася підповзти до неї. Чому намагалася? Бо хтось ззаду схопив мене за волосся.

Коли цей хтось закинув мою голову, мені відкрилася особистість негідника. Знову Закір.

– Я не закінчив, люба.

– Пусти! – скрикнула, бо тягнув він надзвичайно сильно.

– А я ж попереджав, що поки не вб'ю тебе, не заспокоюся!

Від такого навіть громадина очуняла й укрилася туманом. Кольоровим. А з нього вийшов статний красень в елегантному одязі, але божевільному було не до фокусів. Він притис меч до мого горла.

Чому Веста так швидко опинилася біля нас, а решта все ніяк не дістанеться?

– Будь ласочка! – благала, коли відчула, що щось потекло по шиї.

– Не допоможе, не витрачай сил.

–  Так, все, стоп! – заволав гордовитий голос зовсім поряд.

– А ти ще хто така? – злісно запитав батько Міки.

– Ой, мовчав би. Я, значить, йому прихильність подарувала, а він її позбувся. Тепер ще й мій гнів викликав. Ви тільки гляньте! Яро, я тобі тобі свою правнучку надіслала? Чи не ти присягалася захистити її за всяку ціну.

– Мама? – до цього моменту тітонька майже добігла до нас, але від появи богині стала бовваном.

– Що "мама"?

– Відійшли всі, жваво! Один рух – і їй не жити!

– Та заспокойся вже ти, вбогий! – Лілая змахнула рукою, після чого Закір випустив меч і відлетів. Його знатно припечатало до дерева. – Всі плани через тебе коту під хвіст.

Полегшено зітхнувши, я відразу почала витирати сльози, що наринули. А вони все лилися й лилися.

– І що ж мені з усіма вами робити, га?

– Раніше тебе подібне не турбувало, – висловила розумну думку К'яра.

– Та ну тебе, Яро!

– Виникає розумне запитання: що тобі потрібно? Чим вигідне перебування моєї малечі тут?

– "Моєї малечі"? – Насміхалася Лілая. – Доцю, ти мене лякаєш. До речі, про Мілашу! Людей тут достатньо.

– Не смій, – погрозливо буркнула мадам Вінтельманд.

– Дівчинко, розслабся.

З огляду на вік жінки, таке звернення здається неправильним, але якщо згадати вік богині… Все логічно.

– Чом ти така нудна, га?

– Я попередила.

– Малятку, ти забула, хто я? – Вона розправила руки, покрутилася і стала перед донькою. – Думаю, настав час розкрити велику таємницю цього чоловіка.

Прабабуся недбало махнула в бік Закіра, а після – продовжила:

– Діти мої, – пафосно прокричала богиня, – сьогодні ви всі – свідки мого явлення звичайним смертним! Тож почуйте слово моє, передайте його далі, щоб усі знали волю мою!

Лілая повернулася, схопила мене за плече, підняла і ткнула обличчям у її груди. Тепер я, спираючись на прабабусю, стояла спиною до всіх. Потай глянувши на підступну жінку, помітила на божественному обличчі підступну посмішку.

– Не цінували ви народжених мною, повертали до мене всіх моїх дітей. Відтепер я забираю вашу надію!