Розділ тридцять другий. Бувають невірні жінки, а я – невірна полонянка

Розплющивши очі, я одразу помітила, що мого викрадача немає, а двері не зачинені. Такий гріх не скористатися цим у моїй ситуації!

Через думку про втечу відразу усміхнулася, адже залишиться справа техніки – знайти адекватних людей. Там і до палацу недалеко. Далі – їдемо з К'ярою та Коном від цих ненормальних. Швидше б утекти звідси!

Все ж нерішуче відчинила двері, але миттю підбадьорилася, не помітивши перешкод. Бруд після вчорашньої бурі, звичайно, не тішив, але найважливіше зараз – покинути це місце.

Перший крок дався нелегко. Аж не вірилося, що все так просто. У фільмах і книгах обов'язково буває каверза. Як так?

Після того як я переступила поріг, виникла ідея повернуться всередину, переодягнутися в нормальний одяг, але… А якщо я втрачу дорогоцінний час? Чого чекаю? Повернення Роберта? Він тоді точно спіймає і навряд чи вдасться легко позбутися.

Починаю бігти. Взуття відразу брудниться, але зараз це неважливо! Потрібно прискоритися. Ні, Мілано, не озирайся! Вперед і тільки вперед! Нумо! Гайда!

Вітер бив в обличчя, чим протвережував і вселяв упевненість, а серце боязко билося: «Ту-у-ук. Ту-у-ук. Ту-у-ук!» Мені здавалося зараз, що це дуже повільно. А якщо я не витримаю і звалюся? Упаду обличчям у бруд.

Так, не відволікайся на страхи. Бачу ціль – не бачу перешкод.

Пропустила момент появи гілки, через що врізалася, спіткнулася та захлинулася порцією повітря. Я втратила орієнтир. Північ? Південь? Схід? Захід? Право? Ліво? Куди?

– Ні, стій, не панікуй. Потрібно бігти хоч кудись!

– Мила! – почулося здалеку.

Фух! Тепер знаю, куди не варто прямувати.

Зараз тікати не озираючись не виходило. Я кожні пів хвилини перевіряла, чи не наздогнав мене чоловік. Те, що він більше не кликав мене одночасно й лякало, і надихало.

Чорт! Кущ!

– Ой! – Прикривши рот, тихенько крикнула.

«Боже, хай тільки він мене не знайде!» – Молилася про себе.

– Де ці боги, коли так потрібні? Лілає! – Вирішила все ж спробувати метод тітки.

Судячи з мовчанки – не допомогло. Ну й гаразд, сама врятуюся! Не вперше. Хоча раніше, коли мені загрожувала смерть, з'являвся Корнелій. І де всі ці принци та королі, коли так потрібні?

Мокрий через падіння в калюжю одяг із кожним разом ставав важчим і тягнув униз, а кущі й гілки, що постійно зустрічалися на шляху, плутали. Руки та обличчя були подряпані, але болю я не відчувала. Можливо, це той самий стан афекту.

Ноги гули, але намагалася сама себе підганяти:

– Ну, люба, гайда. Ти зможеш. Ще трохи. Трошечки. Нумо!

Але межі нетренованого тіла було досягнуто. На жаль, у той момент, коли по той бік дуба почувся чийсь голос.

Стуливши рот, я молилася, щоб вони мене не помітили. Інтуїція волала: "Це не ті люди, що допоможуть".  Вона мене ще жодного разу не підводила, тож довірюся їй ще раз.

Якщо під час бігу мені здавалося, що моє серце билося повільно, а дихання було слабким, то вже зараз удари видавалися неймовірно швидкими, а вдихи і видихи – нереально гучними.

Трохи заспокоївшись, змогла прислухатися до розмови невідомих, адже це може бути щось важливе. Щонайменше є ймовірність того, що вони згадають місце розташування.

– Знайдіть їх! Вони не повинні втекти.

– Мій лорде, але герцог постарався, щоб не залишилося жодного сліду. Як ми можемо їх шукати, якщо немає зачіпок?

– Чорт! Як так сталося, що вплив над цим дурнем ослаб? Зараз він начебто взагалі мені не підкоряється. Зник зв'язок.

Співрозмовники розлюченого чоловіка нічого не відповіли, а я почала впізнавати голос "лорда".

– Йому потрібно було просто вбити, а він узяв і викрав! – Далі черга нецензурної лайки.

Батько Мікаелли реально наказав позбутися рідної доньки? Нелюд! Як так можна? Це ж рідні кров і плоть, дитина, яка прожила з тобою все життя. У голові не вкладається.

– Що могло послабити ментальну магію?

– Може, якийсь святий артефакт?

– І де він міг його зустріти, геній?

Обидва довгий час мовчали, а я намагалася злитися з деревом воєдино. Чесно, краще б мої батьки були дріадами! Користі більше й загроз менше.

– А якщо Ваша дочка справді правнучка Лілаї, як і стверджують храми.

– Дорогий Ілане, якби це дійсно було так, мене спіткала б небесна кара ще з того моменту, як я вбив Іветту. Тим більше це не моя дочка. Мікаеллу вбивали при мені.

Тобто ти, паскудо, ще й спостерігав, як твою дочку позбавляли життя? Та що ти за тварина, Закіре?!

– То ось ти де! – пошепки сповістив про своє прибуття Роберт.

У моїх силах було лише здивовано та з підозрою дивитися на нього. Зараз він візьме і "здасть" мене "таткові". Дострибалася, Мілано. Поганий кінець тебе все ж наздогнав. Фініта ля комедія.

– Вставай, – так само тихо наказав чоловік і потягнув за плече на себе. – Треба поспішати, доки вони нас не помітили.

Що? Мені почулося?

– Нумо, люба, – шатен підняв ту, кого мав відправити в інший світ, на руки і тихенько побіг у протилежний від короля бік.

На жаль, шлях наш був короткий: метрів за десять з-за дерева, як чорт з табакерки вискочив озброєний чоловік, але мій викрадач не розгубився – просто розвернувся вліво, та шлях знову був перекритий. Це повторювалося доти, доки не виявилося, що нас оточили.

Тепер тікати не було куди. На нас було направлено дванадцять клинків, але мечники не підходили ближче, чекаючи на наказ вищого органу. Думаю, питання «І що тепер?» буде недоречним, бо й так видно, що ситуація – пипець! Ну нічого, де наша не пропадала?

"На тому світі, але цей нюанс скоро виправлять" – заволала Істерія, якій я почала піддаватися.

– Так-так-так… Хто це тут потрапив у мою клітку? Здобич сама прийшла до мисливця, так, міс Самозванко й містере Зраднику? – Сарказм так і лився з рота цього звіра.

– "Тату", гайда без цього пафосу. Ближче до суті, – сказала, перш ніж подумала.