Розділ тридцять перший. Природа – найкращий маркетолог

Ні передісторію, ні наступні події цього "фільму" подивитися не вийшло – "акторка" прокинулася від сну.

– Боже, хоч би це був лише страшний сон. Зараз я розплющу очі й опинюсь у своєму тепленькому ліжечку.

Зважаючи на те, що мої затеклі руки були зв'язані, цьому бажанню не судилося збутися. Мене насправді викрав той ненормальний. Залишається сподіватися, що ця ситуація не набуде жанру детектив, та ще й з відміткою «вісімнадцять плюс».

Дідько! Мотузка ще й натерла. Чудово!

Все ж, розплющивши очі, вирішила оцінити ситуацію і зрозуміла, що в упі. Причому повній: чорт зна де стоїть старий сарайчик. У ньому дівчина зв'язана тужить і принца-рятівника чекає, ага! Та тільки це не казка, і принца для дівчини немає. У красуні лише «козьви», як би сумно це не звучало.

– Оу! Ти прокинулася, – констатував факт маніячисько, зайшовши з кошиком. – Якраз до сніданку.

Ні, ну я можу зіграти в горду, мовляв, снідати з тобою не буду…

– Снідати? Адже… Час наближався до полудня.

– Вибач, трохи не розрахував дозу снодійного. Ти проспала майже добу.

Щось починаю почуватися Сплячою Красунею. За останні мало не два тижні я або майже не сплю, або вирубуюся щонайменше на добу. Як мінімум! Це взагалі нормально?

– Розв'яжи, щоб я могла поїсти.

– Що-що? Невже дехто не розуміє, у якому становищі зараз?

Ти реально думаєш, що оптиміст на кшталт мене просто візьме і плакатиме осторонь? Наївний! Гаразд, оптиміст, що трохи чутливий до плаксивих ситуацій. Але факту це не змінює!

– Знаєш, люба… Проси.

– Що?

– Проси, щоб я тебе годував.

Так і хотілося запитати: "А ти не офігів?"

– Я чекаю, люба.

Чим загрожує мені плювок у його нахабну пику?

– Мовчиш? Гаразд…

Роберт силоміць відкрив мені рот і пропхнув маленький шматочок якогось овочу, при цьому не приховуючи зверхності в погляді.

– Жуй. Гайда!

…Ну це вже ка́пець! Тож:

– Ні!

Чоловік посміхнувся.

– Думаю, тобі варто зрозуміти, що ані відпустити тебе, ані дати тобі померти, я не планую. Ти – мій трофей.

– Трофей?

– Поправочка: трофей, якого просили позбутися.

– І хто ж?

– Золотце, ну ти ж не дурепа. Розкинь мізками. Закір попросив тебе прибрати – я прибрав, але про вбивство він нічого не сказав.

– Тоді чому ти вбив Міку?

– Вона була лише разовим задоволенням. На більше та не здатна. Інша справа ти!

– І чим же я краща? У нас одне обличчя.

– Справа в харизмі, моя люба.

– Припини мене так називати!

– Мила, але це не я зв'язаний. Хоча ні, ні, продовжуй. Мені вже не терпиться тебе зламати: ласкаво, ніжно, не поспішаючи, як справжній делікатес.

Від такого порівняння розсміялася, не приховуючи. Он як загнув! Така поведінка в моєму становищі дуже небезпечна, але якщо я піддамся обстановці, буде погано.

– Як це, ламати сильних людей? Чорт, уже передчуваю це, – почервонілий викрадач глянув мені в очі й вибіг, залишивши нас зі сніданком віч-на-віч. Такий результат мені подобається. А якби розв'язав – був би взагалі шик. Ех! Мрії-мрії.

Добре, що руки зафіксовані спереду. Я змогла більш-менш нормально поїсти.

Якщо мій біологічний годинник не бреше, минуло більше двох годин із того моменту, як Роберт пішов. Ось, тепер сиджу, нуджуся. Можливо, намотувала б кола, та ноги теж були зв'язані, тож ніяк.

Тц! Шкода, нігті в мене не довгі й гострі, а то зробила б косплей на Жінку-Кішку. Шух-шух – і все! Нема мотузки. Хоча стоп! А що мені заважає спробувати розв'язати її хоч би на ногах? Довго, нудно, але реально. Головне, щоб Роберт не застав за цією цікавою дією. Це не лише соромно, а й небезпечно.

Ну гаразд, я дівчинка щаслива. Може, пронесе. Утік, не втік, а побігти можна.

Ну-у, не все так просто, як здається. Таке відчуття, що руки зараз відваляться, а жоден вузол за двадцять хвилин так і не був розв'язаний. Але наші без бою не здаються, тому я прововтузилася з цим до темряви.

Тоді, як з мотузкою на ногах було покінчено, саме прийшов викрадач. Щоб моєї витівки не застукали, сіла на ноги.

– Щось у тобі змінилося за час моєї відсутності, – почав розхитувати мої нерви чоловік.

– Та ні, все так само. Що б я могла зробити, – відповіла рівно, але всередині все аж тряслося від страху.

– Чогось не вистачає.

Від останніх слів мало не глитнула, але продовжувала вдавати дурепу:

– І чого ж?

– Цього! – психічно нестабільний простягнув кошик із пелюстками троянд.

– І що це?

– Як що? – здивувався чоловік. – Декор.

– Декор чого? – не розуміла одна полонянка.

Кавказька полонянка в іншому світі, чорт забирай! Хоча цікавий сюжетик. Може, спробую після прибуття додому написати історію про себе під назвою «Полонянка». Так, стоп! Пахне рейтингом «вісімнадцять плюс», а мені таке не надто подобається.

– Мені треба прикрасити свій трофей! – несподівано крикнув цей ненормальний.

– Гаразд.

Головне, щоб мене ними не фарширував, а так – терпіти можна.

Маніячисько з якимось дивним трепетом засунув руку в кошик, набрав у неї пелюсток і гайда мені на голову цю купку сипати. Як дитина, що робить для мами сніг із паперу і потім посипає ним зверху. Ой, а як сяяли його очі! Як у серійного вбивці перед черговим злочином, слово честі.

– Люба моя, – підніс руку до мого обличчя, ласкаво примовляючи, – люба. Світло очей моїх!

У відповідь я дриґнула.

– Ну чого ти?

Так і хотілося запитати: "А як треба?"

– Не бійся, я тобі шкоди не завдам. Ми як повернемося, відразу ж одружимося, дітлахів заведемо, – мрійливо занурилося в себе це диво. – А які гарні вони будуть!

Ні вже, будь ласка. Квочкою я бути не збираюся. Ви помилилися адресою, юначе.

– А може, не треба? – вже зовсім тихенько спитала його.

– Я вдягатиму тебе в різні вбрання, пригощатиму різними стравами.