Розділ тридцятий. Шпигун підвиду "знахабнілий вкрай"

На жаль, зі мною й дівчатками тітка не залишилася. Вона не могла відмовити стільком людям у проханні взяти участь у полюванні, тим більше у наполегливих пропозиціях вищих органів.

"Охороняти" нас залишилася Аріане, хоча мадам Ксіан майже домоглася того, щоб не брати участь у змаганні, але... не вийшло. Вона нічим не гірша за К'яру, тож йдуть обидві жінки беззастережно.

Поки ми з жінкою щиро розмовляли, Кон смиренно чекав біля принцес. От просто стояв і не шкодив! Якийсь він уже другий день тихий. Чи не захворів малюк, випадково? Ну, зважаючи на те, як активно він позбавився від закусок, це не так.

– Принцесо, ти подумала над пропозицією мого брата? – несподівано запитала Міс Ідеал, заскочивши мене зненацька.

Відкашлявшись, я перепитала:

– Він розповів?

– Звісно! Ми з цим паршівцем, як-не-як, брат і сестра.

Це зрозуміло, але, як на мене, про таке розповідати не варто. Тим більше після двох відмов.

– Тоді він розповів і про мої відповіді?

– Звісно! Даремно ти відмовилася.

– Ну, це вже мені вирішувати.

– Про що мова? Що за пропозиція? – Запитала Бел.

– Звичайна шлюбна пропозиція, – знизала плечима дівчина, ніби це якась дрібниця.

– Що?! – заволали дівчатка.

А я мовчу, ніби ні до чого.

– Ви маєте щось проти? Міка – ідеальний варіант правительки Вольфраму.

– Ну але ж вона наша няня!

– Мікаелла не завжди нею буде, – заперечила руденька. – Рано чи пізно вона одружиться, народить дитину…

Вони продовжували сперечатися, не цікавлячись моїми думками щодо цього, але я й не поспішала залазити в їхню суперечку. Однаково кінцеве рішення за мною.

Дракон теж не поспішав починати суперечку з приводу мого майбутнього. Йому було фіолетово. Найцікавіша для нього річ зараз – спокусливий сандвіч із червоної риби.

І все-таки, чому я його відчуваю? Можу не бачити, але фізично знати, що це диво знаходиться неподалік мене і чим займається.

Так! А хто це там з-за дерева шпигує? Здається, залишилися тільки ми. Інші поїхали.

Підозріло!

Звичайно, як і будь-який клієнт компанії «Пригоди на нижні дев'яносто», не відволікала супутниць і сама пішла перевіряти. Ні, це не означає, що мені не було страшно. Якраз навпаки. Просто… я протупила. Буває таке іноді, що сказати. Ідеальних людей не існує – це факт.

Із тремтячими ногами тихо підійшла до дерева й постаралася його обійти. Тупо, згодна, але більше на думку нічого не спало, а після того як нікого виявлено за ним не було, полегшено видихнула.

– Із цим усім у мене вже параноя почалася. Швидше б цей захід закінчився, і ми з К'ярою поїхали далеко-далеко.

– А ти впевнена, що це у вас вийде? – прошепотіли на вухо.

Відчула себе героїнею жахастика, або в крайньому разі – жертвою маніяка. Он, навіть холодний піт почав стікати.

Що зазвичай роблять у таких ситуаціях? Запитують: «Ти хто?» – але оскільки я не зовсім дурепа, сіпнулася корпусом вперед і здійснила спробу втечі. На жаль, невдалу, бо мене схопили за лікоть, притиснули до стовбура й показали свою нахабну морду.

– Як спалося, красуне?

– Чудово, – впевнено відповіла, хоча внутрішньо стиснулася в одну маленьку грудку нервів, що здригається від кожного звуку.

Найголовніше – не показувати його перевагу переді мною, інакше результат вирішено наперед. Bad end.

– Навіть так? Після того що ти наробила?

Ні, любий, ні злити тебе, ні принижуватися я не збираюся.

– Хоча в той момент ти була такою спокусливою, – чортовий мазохіст умостив свою мерзенну руку на мою шию.

– Гайда підемо обговоримо цей момент за чашкою чаю, – так, наївна, мені про це казали.

– А що тобі тут не подобається? Тихо, немає жодних свідків.

Ну, не скажу ж я ненормальному про те, що саме відсутність “свідків” мене й бентежить.

– Тут холодно, – пискнула перше, що спало на думку.

– Сказала б одразу, – порадував мене маніяк, щоб продовженням цієї репліки втопити в жаху. – Я б одразу зігрів тебе своїм тілом. Це вже одного разу було, “Мікаелло”. Тільки не кажи, що не пам'ятаєш.

– Нумо не зараз, Роберте.

– Чому ж? Як на мене, ідеальний час. Заразом перевірю один здогад, – сказав у шию й одразу до неї присмоктався.

Гарячковими рухами я намагалася його відштовхнути, навіть хотіла вдарити, при цьому стримуючи блювотний позив. Це було так... бридко й огидно, що навіть описати не виходить.

– Роберте, прошу!

– Ти так само благала й того разу, люба. Як солодко звучать ці слова.

Я не жертва, я не жертва, я не жертва... Я нею не стану.

– Припини! – все-таки відштовхнула його.

– Ось! Те, чого домагався: сірі очі, ніби ворота в Пекло, волосся, що розвивається, розшарпаний одяг… Ти прекрасна, і ти – не вона. Це зовсім інша енергія. Різниця як між вмираючим кроликом та розгніваною богинею.

– Слухай сюди, бісів естете! Зовсім знахабнів, так?! Та я зараз твої рученята відірву і в … засуну, прости господи. Не згадаю про те, що педагог, бо таких... каструвати треба.

– Що й треба було довести, – чоловік із посмішкою притискав руку до боку, у який я врізала. – Мертві так не поводяться.

– Як бачиш, до мертвої мені далеко.

– Бо ти не Елла. Вона померла від моєї руки.

Маніячисько моторошно засміявся. І цей сміх був настільки страшним, настільки жахливим, він приковував до місця, нагадував погляд змії, що гіпнотизує мишку перед поїданням. Такий результат мені дуже не подобався, тож аби врятуватися, я різко смикнула корпусом вправо, зірвалася й побігла. Потрібно дістатися до людей.

– Врятуйте! – кричала на все горло, не обертаючись назад.

Дідько! Чому вони мене не помічають?

– Пожежа! – Вирішила зайти з іншого боку.

Зрозуміло, що ми досить далеко, але мій крик мало бути чутно.

– Аріане! Весто! Ю... діт.

Повітря для продовження не вистачало. Легені обпалювало, у скроні била кров, а ноги гули, але дівчатка ближче не ставали. Виникло почуття, ніби я біжу на місці.