Розділ двадцять п'ятий. Козьви всюди

– Моє життя тебе аж ніяк не стосується, – випалила обурено. – Ти мені не батько, не брат і, тим більше, не чоловік. Навіть не друг, на хвилиночку, і ми знайомі від сили тиждень. То з якого дива мені потрібно питати, куди можна ходити, а куди не можна?
– А чи не ти вісім днів тому лізла в моє ліжко? – із сарказмом поставив риторичне запитання цей… цей… Нестерпний!
– Я була п'яна!
Краще промовчати про той факт, що я уявлення не мала, що вони були алкогольними.
– Але ти гадала, що між нами щось було.
– А що ще можна було подумати?
– Що це все непорозуміння, наприклад.
– При тому що ти був голий, а я – в одному пеньюарі? У тій ситуації в кожного неправильні висновки були.
– Тобто наявність тебе в моєму ліжку – моя помилка? Ти сама як суцільне ходяче непорозуміння.
А це вже образливо, та здаватися – не в моїх правилах.
– Ну вже вибач. Ти з власної волі у власному кабінеті цілував це “непорозуміння” і не схоже, що тоді в тебе були такі думки.
– А нічого кожного чоловіка спокушати.
– Це яким чином? Про що ти? Усі в мені бачать якусь вигоду, а я навіть не знаю, кого остерігатися насамперед, чиї плани можуть найбільше зашкодити. Та тут навіть немає жодної людини, якій можна довіряти! А дехто ще й претензії мені ставить. Просто відчепіться вже всі й дайте спокій.
Корнелій схопив за плечі, притягуючи до себе і вже тихіше висловив те, що давно хотів:
– Міко, тримайся подалі від нас із Дінаром і не вір Вільгельму. Це небезпечно.
– Та куди вже небезпечніше? – навіть реготнула. Але розмовляли ми тепер тихо, майже пошепки. Наче хтось може нас підслухати.
Хоча один вухогрій тут все ж є.
– Нехай і не зі мною, але ти хоча б жива.
Не зрозуміф?! Це що? Зізнання? Але є ще одне цікаве запитання.
– Що означає "жива"? Це пов'язано з тими чутками?
Першого дня, коли я сюди потрапила, К'яра сказала: «Ходять чутки, що на весь рід Міріум накладено прокляття. Їм дарується неземна краса, але їхні кохані не проживають і п'яти років з моменту зустрічі».
– Тобто чутки про прокляття - правда? Не мовчи!
Зараз мені важливо було дізнатися відповідь. Але чому? Він мені подобається? Навіть якщо так, кохання приходить і йде, а життя – річ безцінна. Тоді що я робитиму?
– Відповідай!
Корнелій не відводив погляду, але нічого не говорив. Саме ця тиша лякала найбільше. Це ж означає, що відповідь на моє запитання позитивна, так?
– Корнелію, – протягнула з благанням.
Він усміхнувся, так і продовжуючи тримати мовчанку, а його руки вмостилися в мене на обличчі. Чоловік поправив мокрі пасма, що лізли в очі, погладив обмерзлі щоки і... не витримав тиску.
«Найкращий захист – це напад» – готова посперечатися, що це його девіз у житті. Інакше як пояснити цей поцілунок?
Легкий, ніжний, як крила метелика. Невагомі дотики, що дражнили. Так нечесно!
Якщо він такий високий, то просто вхоплюся за шию! Щоби знав! Недобре юних леді ображати, тому що ми мстиві і можемо дати здачі.
І щойно наша взаємодія погрожувала вирушити в чиюсь кімнату для переходу в горизонтальне положення, як після кількох «гик» почулося скривджене «козев».
Пу-пу-пу…
Йоханний бабай. Як я могла забути про те, що свідком таких розпусних дій став триденний дракон?
Більш інтригуюче питання: через що все моє обличчя палало? Наявність маленького свідка, чи обзивання прем'єр-міністра? Хоча чому не може бути одразу дві причини?
А тепер завдання зі зірочкою: пояснити Корнелію, звідки прозвучало це «козев». Але ж я няня, а значить - педагог. У цю професію йдуть лише креативні люди з добре розвиненим критичним мисленням.
– Та як ти посмів мене поцілувати! – Спробую вдати, що це сказала сама. – Ти так і не відповів на моє запитання!
– Міко, кого ти прикриваєш?
Дідько, молодець! Запитанням на запитання. Ми з ним два чоботи пара.
– Ви справді прокляті?
Хто кого передивиться. Раунд перший.
– А чи не ти ще кілька хвилин тому притягла мене ближче до себе?
Зараза!
– У Вас там був листок. Я лише хотіла його дістати.
– І полізла до мене в сорочку?
Ах ти ж… козев! І де Кон це слово почув?
– Що Аріане мала на увазі, говорячи, що забере мене собі?
– Тобі рано про це знати.
Наскільки пам'ятаю, Мікаеллі двадцять один рік.
– У нас різниця лише три роки.
Раунд. Один нуль на мою користь, оскільки противник замовк і відвів погляд.
– Отже нормально поговорити в нас не вийде.
– Ти сам не відповідаєш на мої запитання, – знизала плечима.
– Леді Емейбілум, Ви такі незносні.
– Я й не меблі, щоб мене виносити.
– Арх! Міко!
– Загалом, дозволу на таке звернення до принцеси Аурума Ви не отримували, містере Міріум.
– Всього хорошого, Пані Нянько – він розвернувся й пішов у бік замку.
– І Вам не хворіти, Пане Прем'єр-Міністре.
Коли цей гад був досить далеко, невидимий дракончик крикнув услід своє, тепер коронне, «козев». І я повністю з цим згодна, адже тільки така редиска, як він, міг залишити дівчину в мокрому одязі, не запропонувавши переодягтися.
На мить уявила, як мокрий Корнелій знімає свою сорочку, з якою тече вода, і пропонує її мені. Та-ак. Гарно, але неефективно.
– Ну що, друг днів моїх суворих, ходімо переодягатися.
– Ага! – підтакнув голенький дракон.
Може, йому хоч подобу памперса зробити? До речі, а куди він ходить, щоб позбутися переробленої їжі?
Потрапивши в кімнату, провела попередній огляд території. Купок і калюжок у кутках, шафах, шухлядах та під ліжком виявлено не було. Цей факт дедалі більше спонукав цікавість із запитанням: «Де?»
І як дізнатися в дитини таку пікантну деталь? Завдання нелегке.
Гаразд, це, начебто, не так важливо і нагально, так? Моїм першочерговим завданням було переодягнутися в сухий одяг. Оцим і займусь!
Під руку потрапив двошаровий сарафан: нижній шар – це бежева сукня із спідницею-олівцем до середини стегна, а верхній – блакитне мереживо нижче коліна. Зібрала волосся у високий хвіст і одягла блакитні босоніжки. Тепер я готова до праці, оборони та війни. Бажано без крові.
Тим часом маленький шибеник оббігав усю кімнату, примудрившись при цьому нічого не розбити, не зламати і навіть не спалити. Слава богу, вогняна гикавка закінчилася.
– Пишаюся! – Витягла йому на знак похвали великий палець вгору.
– Га?
Так, головне не накаркати, а то все буде дуже плачевно.
– Мімо! Ручки!
Він підбіг до мене весь такий слухняний, що я просто не змогла відмовити.
– Ти ж моя радість! Чим хочеш займатися?
– Сидіти.
– На одному місці? – не повірила своїм вухам.
– Так, – він засунув великий палець маленької лапки до рота, прицмокуючи.
Боже, невже він спатиме після обіду? ' Слава тобі, Господи! Нарешті настав цей час.
Щоб прискорити момент, коли можна буде прибрати його з рук і покласти на ліжко (дуже вже важким він став), вирішила трохи похитати його. Навіть спробувала заспівати колискову, але оскільки вивчені колись пісеньки не згадувалися, просто акала з різними проміжками та протяжністю.
Саме моєю зайнятістю дракончик, як справжній представник чоловічого роду, хотів скористатися. Маленький хитрюга ніби ненароком схопився за край ліфа і потихеньку, неквапом потягнув тканину вниз. На жаль, пильна няня, яка ще бяка й Міма, дізналася про маневр, і постійно підтягувала сукню.
Ледве-ледве, але мрія збулася. Дракончик заснув. Вдень! Навіть не віриться.
Може, сходити голову помити? Навіть не пам'ятаю, коли востаннє це робила. Такими темпами жир скоро ложкою зіскребати можна буде.
Хоча про що я? Чому два випадки, під час яких дехто мало не потонув, не беруться до уваги?
Цікаво, чи існує задзеркалля? Або як тоді пояснити те відображення? Мене, здається, вже нічим не здивувати.
Стук у двері відволік мене від відвідування ванни. Ну блін! Кого там лиха година принесла? Не дай боже не з серйозного питання. Слово честі, я цій людині очі видряпаю.
Згадуємо всі фільми жахів та історії про зґвалтування. Не можна просто так відчиняти двері. Мілана ж розумна дівчинка. Ну, чи майже розумна, не важливо.
– Хто там? – тупе запитання, але потрібне.
Навіть не знаю, чи буде смішно чи страшно у відповідь почути: «Це я! Поштар Пєчкін. Приніс замітку про вашого хлопчика»¹.
– Це я.
– Хто "я"?
– Вільгельм.
А срав пес мамі його! Ну і на біса ти мені? Не дай боже дитину розбудиш.
– Ти ж розумієш, що малознайомим двері відчиняти не належить? Тим більше після твоєї поведінки.
– Тоді просто вийди з кімнати.
Ага, зараз! Вже біжу і падаю. Дулю тобі.
– У мене є важлива розмова до тебе.
– Ні, дорогенький, я на таке не ведуся.
– Точніше, ділова пропозиція.
Ну, це вже цікавіше, але я не фанат літератури, де в назві є слово «контракт». Не твоя цільова аудиторія.
– Це стосується прокляття Міріумів та причини такого ставлення цих двох до тебе.
От зараза! Підловив.
– Слухаю, – сказала після того, як зачинила двері до своєї кімнати.
Правильно сформулював пропозицію, адже торкнувся питань, які мене цікавили. Ну не вірю я в те, що красені, а тим більше два одразу, намагаються підбивати клинці до мене. Причому один із них, здається, намагається віддалитися. Або як ще можна охарактеризувати поведінку Корнелія?
– Почну, мабуть, зі своєї пропозиції, – лис підвівся на одне коліно й подивився прямо мені в очі. – Виходь за мене, Мікаелло.
Можливо, хтось би й потік калюжкою від пропозиції принца й відразу погодився, але з ним мені вже доводилося мати справу, тож:
– Спасибі, але ні!
– Ти не дослухала.
– А що тут слухати?
– Уклади зі мною фіктивний шлюб. Я знаю, що на тобі це все не спрацює.
– Тоді навіщо ти це кажеш?
– Зізнаюся, тут є зиск і для мене, навіть подвійний: впливова наречена та помста Кору.
Навіть так?
– Можна детальніше?
– Без проблем: він став причиною смерті моєї коханої.
Це що? Лапша чи Санта-Барбара?
– Він зустрів Діашу за пів року до нашого весілля. Цей... Йому сподобалася моя мала! Моя!
У-у-у, шкода його дружину. Він – власник ще той, не дивно, якщо взагалі аб'юзер.
– То що там із прокляттям?
– Було дивно, що він постійно шукав зустрічі з нами. Я думав, що він хоче потоваришувати, щоб налагодити дипломатичні відносини, але все було набагато простіше. Корнелій закохався у Діашу. Вже за три місяці вона померла через нещасний випадок.
– А до чого тут якесь прокляття?
– Усі, в кого закохуються представники роду Міріум, вмирають. Рекорд – п'ять років. Довше Її Величності Астрід за всю історію нікого не було. Тож, Мікаелло, чим гіршою, перепрошую, стервою ти будеш, тим менша буде його симпатія, і тим більше у тебе шансів вижити.
А це вже не вкладається в голові.
– Тобі потрібен час обміркувати мою пропозицію. Знаю, я чекатиму. Готовий прийняти тебе й за десять років. Вольфраму не завадить така мудра правителька.
Коли він був уже за десять кроків від мене, все-таки запитала:
– Чому ти вважаєш мене мудрою?
– Мало хто може читати святу мову, Мікаелло, – все ж кинув на прощання лис.
Чому всі чоловіки навколо – «козьви»?
_____________________
¹Цитата з мультфільму «Простоквашино».