Розділ двадцять четвертий. Гикавка по-драконячи

Раніше моєю метою було повернення додому, що правильно, але як бути з цим капосником?

Я трохи послабила обійми, щоб поглянути на дитину.

– Горе моє, куди ми можемо піти, щоб нам ніщо не загрожувало?

– Додому.

До мене додому не можна йому, а до нього, ймовірніше за все, мені. Дилема.

А най його! І все-таки, який він милий. І ці шкідничі лапки, і ці спритні ніжки, і це тепле пузо… І-і-і! Так би й з'їла.

– Мімо.

– Так?

– Дім гуяти.

Ого! Вже не «буляти»? Швидко він запам'ятав. Прямо вундеркінд якийсь.

– Ти не нагулявся?

– Дім до озела.

До того злощасного озера?

«А немає інших озер поблизу?» – Запитала сама себе.

– А може, не треба?

– Треба, Мімо, треба.

Ага, кому яка справа до моєї думки. Я ж пустий звук. Ну, майже. У разі відмови може просто натворити нових справ. Вибір очевидний.

– Ну, ходімо.

– Ула!

Кон миттю зіскочив з моїх рук і спробував відсунути мене від дверей.

– Стань.

Малий, а ти не обнаглів, ні? Де чарівне слово?

А він мав приклад? Мілано, не тупи. Йому всього два дні від вилуплення.

– Якщо хочеш попросити когось про щось, треба сказати чарівне слово.

Дракончик перестав штовхатись і захопленими очима глянув на мене.

– Цалівне?

– Ага, чарівне-чарівне.

– Яке?

– А ти впевнений, що готовий пізнати його?

– Так!

– Точно-точно?

Малюк кивнув кілька разів.

– Це слово – «будь ласка».

– Буть аска?

– Будь ласка. Ну-бо, спробуй.

– Мімо, стань… буть аска.

Відразу виконала прохання. А для нього це стало дивом. Він дізнався "чарівне слово". А скільки було радості, боже мій. Ти ж мій зайчик. Скільки ще у світі дивовижних речей тобі побачити, скільки емоцій пережити.

– Ну що? Йдемо?

Дракончик став невидимим, і ми вийшли з кімнати. Ну так, чого нам киснути й боятися незвіданого раніше потрібного. Все владнається. По-іншому й бути не може!

Ух! Як добре бути одним. Відчувається така свобода, що хочеться кричати від щастя. Я серйозно, правда. Ми навіть пограли в перегонки. Виграв, зрозуміло, Кон, але ніякого прикрості.

Як з'ясувалося, мій дракон боїться лоскоту. Прямо терпіти його не може. В обмін на припинення моїх протиправних дій, малюк пообіцяв добре поводитися, та чи надовго?

– Мімо, – звернувся після чергового поцілунку в цю м'яку щічку, – Мім…

– Так?

– Іси хоцю.

– Їсти? А й справді. Здається, настав час обіду. – А чого б ти хотів?

– Хіб.

– Та він же тобі не сподобався.

– Хочу хіб.

Напевно, це й на краще, а то не факт, що хтось готує якусь їжу. Всі на полюванні як-не-як, і перекуси взяли із собою.

– Ходімо, мій колорадський жуку.

– Колонацький зуку? А хто це?

– Той, хто їсть все підряд.

– Я колонацький зук!

А ми з сестрою ображалися, коли нас так називав дід. Ех! Були часи…

Думка про повну відсутність людей була помилковою. Рідко, але нам усе-таки зустрічалися слуги. Вони бігали з величезними ношами, іноді перекрикувались. І в їдальні робота кипіла: кухарі чистили, різали, смажили, варили, кип'ятили... ну, й матюкалися. Не без цього. Поминали гостей, які повинні прибути, злим недобрим словом, як і проміжок часу, за який вони повинні наготувати безліч страв.

Згадався діалог Корнелія та Аріане:

–  То ви не знаєте, хто сюди прямує?

– Просвіти.

– Ті, кого мадам Вінтельманд готова вбити власноруч.

– Про кого ти?

– Оу! Тож малюк Кор не в курсі? Тоді я залишу все на твою фантазію. Незабаром дізнаєшся.

То про кого ж була мова? Кого К'яра готова вбити?

Дідько! Ні, ну це маячня. Чи не сюди приїжджатиме батько Мікаелли? Гаразд, навіть якщо припустити такий варіант, чому вона хоче покінчити з цим гадом? Жінці не було звідки дізнатися, що король Ауруму вбив власну дочку.

Так само, до речі, вона не могла знати про те, що у її двоюрідної племінниці є ідентична за зовнішністю людина. Але вона про це знає.

– Леді Мікаелла? – все ж помітили мене працівники кухні.

– Чи не знайдеться у вас хліба, панове?

– Звичайно-звичайно!

За підсумками, нам дали не тільки хліб, а й кошик, повний різних смаколиків. По ідеї, на нас двох вистачити має.

Вмостившись біля дерева, під яким колись мені дали в руки яйце, ми перекусили. Поки дехто ностальгував, дехто інший уминав хліб за обидві щоки, не запиваючи й не торкаючись інших закусок.

– Не поспішай, бо подавишся, – погладила голівку дракончика, який зовсім не слухав.

Невже всі представники його виду такі капосні й нікого не слухають? Скажу чесно, перевіряти це не хочеться.

– Гик! – видав Кон.

– Що трапилося?

– Гик! Гик! Гик! Гик! – Знову гикнув малюк.

– Ну казала ж! Спробуй затримати подих.

Дракон відразу зробив глибокий вдих і стиснув губи дуже щільно. Дивився прямо на мене, чекаючи зцілення від неприємного стану.

Тривало це секунд двадцять. Теоретично, мимовільне судомне скорочення діафрагми й міжреберних м'язів мало припинитися, тим паче, якщо більше нападів не було.

– Видихай.

– Гик!

– А най його! Гаразд, спробуймо дихальні вправи. Повторюй за мною: через ніс вдихаємо. Так, глибоко вдихаємо. Через рот видихаємо. Фу-у-ух. Ще раз. Молодець.

Він на досягнутому не зупинявся. А я відійшла трохи вбік, щоб узяти кошик. І слава богу, що відійшла!

– Гик! Ф'ю! – після чергового гикання, дехто видихнув зовсім не повітря. Це був струмінь вогню. Справжнього.

– Йоханний бабай! – одразу плюхнула на м'яке місце.

Це виходить того… Мій малюк вогнедишний? Чому таке відчуття, ніби мене надурили? Замовляла в лелек кошеня, а вони принесли анаконду.

Так, Мілано, ану заспокойся! Ти нікого не замовляла. Тобі просто підкинули.