Розділ двадцять третій. Секрет однієї тітоньки

Ех… Чуло моє серце й підказував досвід: не можна його одного залишати.

Не знаю як, але він не тільки якимось містичним чином повернувся до палацу сам, ні з ким не зустрівся, не наслідив, але ще й встиг наколобродити.

Ну, по-перше, чудова новина, що звільняє мене від профорієнтаційних розмов, оскільки в палаці Аргентуму завівся таємничий дизайнер інтер'єру, який прославився своїм розписом як стін, так і меблів. І де тільки роздобув фломастери? Маленький фокусник, не інакше.

А раптом це реінкарнація Гудіні? Тьху, маячня.

Хоча найцікавіше – приховати особистість моєї творчої дитини! Вибач, Весто, доведеться підкинути знаряддя злочину тобі. Це підло, але інших ідей я не маю. Із двох бід обираємо меншу.

Перед цим, звичайно, спробувала відтерти працю малюка рукавом, ганчіркою, слиною. Не допомогло. Тому ми все-таки підставили молодшу з принцес. Не педагогічно, вона на мене образиться, але не я ж принесла додому заборонене звірятко!

Я раніше згадувала, що в моєму житті ніщо не буває просто так? Якщо ні, то кажу. Доказ тому – несподіваний гість у дитячій.

Відчиняю двері, значить, а там гоп – мама! Дякувати богу, не мамина, вона ж для мене бабуся, але погано, що примарна. Так, Мілано, це привид! Змирися й не заперечуй очевидного, особливо після зустрічі із прабатьками та самою Мікаеллою.

Гм… Якщо Астрід – Міс Ідеал, й Аріане в мене має такий самий відгук, то як їх відрізняти? Хоча правильніше покійну королеву називати "Місіс Ідеал", вона ж була одружена.

– Мілано, – привітала мене жінка легкою усмішкою.

– Господи боже мій! – Схопилася за серце й мало не спіткнулася об дракончика, що стояв позаду.

Її покійна Величність ласкаво й по-доброму засміялася, цим нагадавши діснеївських принцес. Хоча дечого не вистачало – пташок, що щебечуть, і зайчиків, що стрибають навколо неї. Й оленів!

Остання фраза нагадала про те, що трапилося зовсім недавно, через що в грудях знову закололо. Перед очима вкотре з'явилася картина: мертва тварина з порожнім поглядом, спрямованим на мене, і ледь помітний зеленуватий димок, що рухався вгору.

– Мімо? – захвилювався Кон.

– Мілано, щось трапилося? Чому ти плачеш?

– Я? Плачу? – провела пальцями під очима. – Справді…

Жінка невагомими кроками наблизилася, уважно вдивляючись у моє обличчя.

– Сірі, – сказала вона із серйозним виразом обличчя, ніби її здогад підтвердився. – Як ти почуваєшся?

На мене може вплинути зміна кольору очей?

– Нормально. А що?

– Вперше ти була на межі. Занадто швидкий розвиток.

– Про що ти? – відверто не розуміла слів жінки.

– Твої здібності вдосконалюються із небувалою швидкістю, – так само серйозно додала вона.

– Здібності? Ти про те, що я тебе бачу?

Вона усміхнулася й вирішила пояснити:

– І не лише мене. Ти ж зустрічалася з Лілай нещодавно, так?

– Це хто?

– Інше її ім'я – Євдокія. Вона дружина Міхаеля.

– Ти про прабабусю та прадіда?

– Тільки не кажи, що з двома одночасно?! – захоплено вигукнула жінка.

– Ем… Так?

– Всемогутня Лілає! – Жінка відвернулася, схопившись за голову, – Це який же магічний потенціал!

Трясця! Я не дурна, але не доганяю, що зараз відбувається.

– Це ж перевершує всі очікування! – Почала ходити з боку в бік. – Стривай, зараз заспокоюсь і все поясню.

А що мені робити? Стою, чекаю. Навіть Кон чекає, але він це робить по-своєму – нарізає кола навколо мене.

Чим би дитина не тішилося, аби не шкодило.

– Так, начебто все! Ну, по-перше, ти, мабуть, уже здогадалася, що твої батьки – боги.

– Тобто боги? Справжні?

– Ну, не іграшкові ж. Мілано, не тупи.

Неочікувано бачити таку реакцію й чути сленгові слова від Місіс Ідеал, але гаразд, слухаю далі.

– Оскільки ти спадкоємиця Лілаї й Артеміса, певною мірою теж маєш божественну силу. Хоча дивно, що у богині родючості та бога війни правнучка має здатність закликати душі мертвих.

– А звідки ти все це знаєш? – дуже цікаве, до речі, питання. Можна навіть сказати, що на мільйон.

– Зараз це не так важливо. Так от, проблема в тому, що тих навичок та досягнень, якими ти мала оволодіти мінімум за місяць активного тренування, ти досягла за тиждень навіть без напруги.

– Тобто як?

Я що... читер¹?

– А отак! У тебе безмежний потенціал для навчання, зокрема магічного.

Не щастить у картах – пощастить у коханні, виходить. Щоб стати відмінницею в своєму світі, мені доводилося багато годин зубрити й розбиратися, а тут – гоп! І я вже на сотому левелі. Ну, треба ж так!

– Такими темпами ти станеш найвеличнішим магом у історії.

«Ну чого ти, дитинко. Не хвилюйся, якось вона прокинеться. І бачить Богиня Лілая, вона буде могутнішою й сильнішою за будь-кого в цьому світі. Навіть твій пра-пра-пра-пра-прадід у порівнянні з тобою буде слабаком!» – промайнули в голові слова К'яри, сказані ще в перший день знайомства.

Невже вона знала?

Ні, маячня! Або…

Стоп! Який ще «пра-пра-пра-пра-прадід», якщо вона казала, що династія Емейбілум наймолодша?

Дідько! Я заплуталася.

– Ой! – Вигукнула Астрід, піднімаючи зникаючі руки. – Час мого перебування на цьому боці закінчується.

 – Стій! Хіба це залежить не від моїх сили та самопочуття? – озвучила своє логічно обґрунтоване припущення.

– Тільки первинний виклик. Після – час перебування залежить від сили душі. 

– Що за сила душі?

Відповідь дізнатися мені не судилося – жінка зникла. А якщо так – займуся більш актуальними питаннями.

– Любий, скажи, будь ласка, твої лапки ще кудись дістали?

– Агя! – Із гордістю зізнався шкідник.

Боже, дай мені сил і терпіння!

– Веди. Хвастатимешся.

– Ула!

– Не "ула", а "ура". У-ра.

– У. Ра?

– Так, молодець.

Перша зупинка – «Колишня», і вона знаходиться за поворотом, розташованим недалеко від наших кімнат. Вона називається так з однієї простої причини – колись на цьому місці знаходилася щільна штора. Але то було колись!