Розділ дев'ятнадцятий. Делегація хитрих лисиць

Голодний "хісик" – це погано, особливо для мене. Та і взагалі, мій шлунок повністю підтримує малюка.
– Лобота лоботою, а їза за лозкладом! – пробурчав він.
– Ну що, тоді пішли до їдальні?
 – Ула! Ула!
Чомусь його вигуки та рухи тіла нагадують мені індіанців під час ритуалу. Потрібно тільки надіти пов'язку на стегна, прив'язати якесь пір'я до обруча, який дракончик одягне, розфарбувати тіло орнаментами і вуаля – справжній індіанець.
Підхопивши на руки книгу з легендами і Кона, який наразі став непомітним для неозброєного ока, я вийшла з бібліотеки і попрямувала до їдальні.
Як не дивно, стіл був накритий, але всі місця порожні. Ну й добре, мені ж так спокійніше.
– Кусати! Кусати! Буду кусати! – Співав дракончик, ставши видимим для погляду людського.
Ризиковано, звичайно, але позбавляти дитину радості – не по-людськи. Он як він стрибає!
– Нумо домовимося?
– Мо!
– Два овочі, шматок м'яса, потім хліб. Якщо не з'їж овочі чи хліб, не буде м'яса. Потрібно харчуватися збалансовано!
– Овосі, м'ясо, хібь?
– Так.
На мордочці відобразився весь розумовий процес: від «ну не знаю, якось підозріло» до «почасти, це мені вигідно».
– Гаазд, по луках.
Я розумію, що для того, хто тільки перший день ходить по білому світу, наявність мови – вже диво, але все-таки потрібно буде попрацювати з ним. Краще раніше, ніж ніколи. Дефекти мови краще виправляти раніше – можливість їх подолати вище.
Перші пару циклів проблем не було, після овочів він їв м'ясо, після м'яса – хліб, після хліба – овочі… але ідилія не вічна: йому набридла послідовність, в очах читалося: «Ні, так не цікаво» – наш бандит вирішив побалуватися, довівши, що бос кримінального квінтету – він і тільки він.
Спочатку Кон вирішив, що навіть під страхом залишитися без м'яса він не дасть овочам і далі потрапляти в його шлунок, тому що вони не варті такої високої почесті.
– Дорогенька, це тобі ще не пощастило їсти вранці молочну кашу! Не шкодуй, тут трохи залишилося.
– Ні! – Знову відмовив шкідник.
А може, не треба його змушувати? Я ж сама ще не поїла.
Але тоді буде нечесно: мене в дитинстві змушували доїдати навіть коли не лізло. Ха, через це мене тепер від одного виду та запаху пельменів нудить. Стоп! Не відволікатися, зараз не про мене.
Як у Шекспіра було питання: «Бути чи не бути?», – так і в мене виникла дилема «Бути педагогом чи не бути?», – адже з іншого боку це нечесно. Я мала доїдати, а його змушувати не можу.
Педагогіка чи дитячі образи? Ех! Ну чому завжди так?
– Вільний! – гаркнула на диво-чадо і поклала собі в рот нез'їдені овочі. Так, це не гігієнічно, але у мене стрес, який треба заїсти.
Чому в мені завжди перемагає педагог, совість, дочка, подруга, сестра та інше і жодного разу – образа, гнів та примхи. Так, з одного боку це добре. Добре для оточуючих, але не для мене!
– Мімо! Мімо! Мімо! Мімо! Мімо! Мімо! – Нарізав кола навколо нас зі стільцем малюк.
Гм… А чому ніхто не прийшов на вечерю? Чи всі вирішили поїсти без мене? Після монологу мадам Ксіан мене вже ніщо не здивує.
– Мімо, бляти! – різко зупинився і видав шумахер. І очі такі невинні-невинні. А я подавилася!
– Ану, повтори!
– Бляти! – отже, не почулося.
Дай боже, щоб це «бляти» мало не те значення, про яке я думаю.
– Дем буляти!
– Тьху ти! Гуляти?
– Буляти!
– Гу-ляти.
– Гу-ляти?
– Так, от і молодець! Адже можеш.
– Дем буляти!
Ну йоханий бабай! Вчи, вчи – одні двійки!
– Гаразд, виправлятимемо поступово.
– Ага!
Ні, у нього взагалі є совість? Ні краплі каяття!
– Проїхали. Куди пійдемо?
– Буляти!
– Це я зрозуміла. Куди саме?
– На вуицю.
– Прекра-а-асно! "Вуиця", значить "вуиця".
На прогулянку я йшла із книжкою в руках, а шкода йшла поруч. Дивно те, що його «шльоп» зник, тож мене дуже почало хвилювати, це негативний, позитивний чи нейтральний факт? Але ж і запитати нема кого.
Але куди всі зникли? Коридор порожній: немає ні дівчаток, ні К'яри, ні Корнелія, ні Дінара, ні… як його там?.. О! Кіліана! Не було навіть хоч трохи варти!
Що тут, чорт забирай, відбувається! Зазвичай вони завжди мелькають, особливо коли зі мною контрабанда, а тут на тобі – нікого.
Порожній палац нагадує будинок Момоті із манги «Принц Аякаші з дому Момоті»¹. Коли Хімарі прибула в заповітний їй будинок, спочатку там було тихо, зате потім з'явилися духи і Нуе, яким спочатку повинна була стати Хімарі, після відкриття дверей в особняк Аякаші.
Ха! Відмінниця, яка встигає читати книги та манґу. Прямо небилиця якась для звичайних смертних, але якщо по правді – відмінники теж люди, зі своїми хобі. У них на думці не тільки навчання.
Гм… Чи це «Віднесені привидами»? До речі, улюблений фільм моєї мами – «Віднесені вітром», але він сподобався й мені. Особливо фінал і те, якою за підсумком стала Скарлет О'Хара… тьху ти!.. Вона ж потім стала Баттлер. Чи я щось переплутала? Коли повернуся, треба буде переглянути.
Але спустившись щаблями ми все ж виявили, що трапилося і куди всі поділися: слуги стояли у дві шеренги, створюючи своєрідний прохід, наважуся припустити аристократи це ті, що кланялися й були роздягнені й улесливі люди. Все королівське подружжя, мадам Ксіан (не дай боже потрапити їй на очі!), містер Кіліан і тітонька К'яра вітали лише двох – хлопця і дівчину.
– Хто? – тихо запитав малюк, але відповіді від мене не було. Я сама їх не знала.
Якщо міркувати логічно, можна припустити, що ці двоє – брат і сестра. Подібні риси обличчя і один колір волосся це підтверджували, але різний колір очей суперечив здогаду. Ось і нова дилема.
І все-таки хто вони?
Так, а чи не дуже близько ця дівчина стоїть до Корнелія? А що це за стрілянина очима? Хоча відтінок у неї кращий, ніж у мене. Я віддала б перевагу такому ж медовому відтінку очей-хамелеонів.
Тьху! Тільки пройшла хандра від порівнювання себе з матір'ю принцес, як з'явилася нова причина. Так нечесно. Ось візьму і вважатиму її потворою. Отак от!
Притиснувши книгу до грудей ще щільніше, дехто продовжував спостерігати, а дехто хитрий тим часом не просто помітив "любителя казок на вечір", але й вирішив атакувати на беззбройну фортецю.
Лис повільним і впевненим кроком попрямував сюди, а погляд його “жертви” не зважав на його сестру, не менш хитру лисицю. Помітивши відсутність потрібного ефекту, самовпевнений чоловік спробував взяти мою руку, яка тримала книгу, намагаючись стріляти очима.
Ні, сумнівів бути не може, вони точно родичі!
Чому тільки “спробував”? Я не згадувала, що книга є великою? Сторінок на сімсот, якщо не помиляюся. Тож забирати руку з книги – погана ідея принаймні для нього. Досвід зіграв на руку - за інерцією відстрибнути не важко. Згадуємо фізику: якщо одне тіло виводять із стану спокою і воно рухається в один бік, даючи поштовх іншому тілу, що трапиться із перешкодою на шляху другого тіла?
Зіткнення та рух в інший бік! Після зіткнення з перешкодою сила руху зменшується за умови, що тіло-перешкода м'якше за снаряд? Зменшується!
Яка сила діє на тіло у стані спокою? Сила тяжіння. Підсумок: книга впала на ноги Лису.
Що очікувалося?
– У-у-у-у-у! – завив гібрид лисиці й вовка, стискаючи руки в кулаки і морщачись.
– Ага! Книжка важка, але ділитися нею не збираюся. Самій потрібна!
На підборах було б ефектніше, але розворот після підняття свого скарбу на чорних туфлях-човниках вийшов також непогано.
І цього разу я про дракончика не забула, просто відчувала його присутність поряд. Не органами чуття, а чимось зсередини. Це ти, материнський інстинкте?
Але розум заперечував цю теорію без доказів.
От скажи мені, Боже, йому з першого разу було незрозуміло чи просто книга була маленькою? Краще б тримав у вузді сестру, бо вона дуже скидається на дівчину легкої поведінки. Он які погляди на Корнелія кидала.
Так от, після подолання нами другого польоту сходів цей мазохіст наздогнав нас:
– Зачекайте, леді.
Заради пристойності я навіть зупинилася і обернулася, а ось йому вона не писана:
– Куди ж ви так поспішайте, Мікаелло?
– Вибачте, а ми знайомі?
– На жаль, лише однобічно, адже я вже третій рік як марю лише про вас, мрією моєю нездійсненною була лише зустріч із такою прекрасною істотою, чиї вуста й у снах нікому не снилися, чия душа - одна з найчистіших...
У цьому світі теж є книжка для арабів та грузинів «Посібник з пікапу»? Чи він просто стирив його з мого світу через якийсь міжпросторовий пролом? Маячня! Про пролом, а не про посібник.
Поки він оспівував свої мрії про Мікаеллу, я сумувала і марила про те, щоб втекти.
– То що Ви хотіли, містере?
– Називайте мене Вілем, моя богине неземна.
Чую каверзу. Не можуть чоловіки так увиватися за мною, адже вони люблять ніжних, гарних, спокійних, слабких та беззахисних, а я ні під один критерій не підходжу. Підсумок: Міка була такою і мала багато поклонників, але тоді б у неї було і багато захисників, які не допустили б її вигнання, або в неї є щось, що потрібно цим трьом.
–  Не тягни кота за хвіст. Що тобі треба?
Від його усмішки по спині пробігли сотні табунів мурашок, а попу обдуло холодом поганого передчуття. За мить образ милого романтика змінився на той, який є у більшості книг жанру сучасний любовний роман у назві яких є слова "мільярдер", "тиран", "король", "бос" і так далі. Ах, так, і позначка «18+».
– Твої руку та тіло, Міко.
Коли я встигла потрапити до еротичного роману? Де клішована вимога кохання, вже потім до якої додається тіло?
Не виключаю того, що у мене на обличчі позначилося "Не поняф?!"
– Не лякайся, крихітко. Я не завдам тобі шкоди, – мене різко притиснули до стіни, взявши пасмо волосся до рук.
Овва! Це той кабе-дон, що його так люблять японці? Тоді де збентеження, хвилювання, ну, чи хоча б метелики в животі? Особисто мені хочеться запитати: «А чи не прифігів ти, дорогенький?»
– Не опирайся і тобі сподобається, – почав наближати своє обличчя до мого.
Не так витлумачив мою міміку? Твої проблеми, любчику. Наступного разу думатимеш, перш ніж щось робити!
_____________________
¹ «Принц Аякаші з дому Момоті» – манґа від Aya Shouoto. У цього манґаки є ще безліч чудових робіт.
² Кабе-дон (яп. walldon, Стіна + «дон») — ситуація, що часто використовується в японських фільмах, аніме та манзі для дівчат та молодих жінок. Чоловік силоміць притискає дівчину до стіни, перегороджуючи їй шляхи до відступу, і при ударі долонею об стіну виходить звук «дон».