Розділ шістнадцятий. Міма і сага про годування дракона

Крізь сон я виразно відчула, як щось енергійно і наполегливо намагається пробити мені бік.

Вовчок, що кусає за бочок, це ти?

І це мені ой як не подобалося! Хоча виявилася настільки сильним знаряддям одна лапка контрабанди.

Як з'ясувалося, декому було нудно о четвертій годині ранку, ось він і вирішив: якщо він не спить, то нічого й нянькам усяким спати, тож спляча Мілана – це не діло і з цим треба щось робити!

– Мамо! – зрадів Кон, коли повіки з побоюванням розліпилися.

– Я не мама, я Міла, – випалила на автоматі.

– Міма! – Пішов на поступки малюк.

Отак і стають Мімами!

Не помітивши будь-якої реакції на його дії та персону загалом, дракончик вирішив діяти кардинально, а саме відкусити "непотрібні пальці".

Пальці були врятовані, а дитина із зубами засмутилася. Ще б пак! У нього пальці відібрали.

Але цього нам було мало! Один бог знає як, але це диво проникло в таємну ванну, яку, на секундочку, я тільки нещодавно, не без допомоги, знайшла, і чарівним чином дістало зубну пасту.

Ага, як з'ясувалося, у цьому світі є й така звична нам річ, як зубна паста.

Ой! Я ж не згадала, що після порятунку пальців знову заснула.

Немає слів.

Одні емоції.

Годині о восьмій, коли одна няня встала, вона за помахом порожнього тюбика в зубах перетворилася на Попелюшку. Але не у прекрасну принцесу в дорогій сукні та кришталевих туфлях, а в значенні замарашки з уривками нічної сорочки. Хай пробачить мене творець цієї краси, хай вона й коротка.

Ну, якщо коротко, застала мене Гаяне вельми в неприємному вигляді: рачки, обмотаною рушником з колишньою нічною сорочкою в руках. А, так, і в зубній пасті, зрозуміло.

У служниці, до речі, теж слів не було: вона відкрила рота, закрила, підняла вказівний палець, опустила і... вийшла. Просто вийшла.

Ми з винуватцем переглянулись.

– Це вона плакала чи сміялася?

– А яксо сьо азом?

– І таке може бути.

Гм… А котра година?

– Йоханий бабай! Що означає «десята година»?

– Цас кусати!

– Ех… І як мені його погодувати?

Боже, дай мені сили! Мені вже здається, що дракоша – це складніше за п'ять принцес.

– Мамо, народи мене назад! – Простогнала після затримання одного десантника. –  Любий, до другого серпня ще далеко. Рано стрибати з висот!

Це диво якимось дивним чином виявилося на балдахіні і зістрибнуло з нього, відчувши себе ВДВ-шником.

– Слухай, то це часом не ти надихав Аліну Гросу? Вальяжний, епатажний…¹

Про кошмар нічний і страх денний промовчу, але галочку поставлю.

– Ходімо кусати? Хочу кусати!

Я дуже сподіваюся, що «кусати» він зібрався не мене, бо це було б дуже погано!

– Горе ти моє! Ходімо, але мені спочатку треба вдягнутися.

Оскільки Гаяне так і не повернулася, її треба шукати, а щоб розпочати пошуки, треба бути одягненою. Замкнене коло якесь, слово честі! Але й тут знайшовся вихід: я просто висунула голову з прочинених дверей. Благо, дівчина була тут, нехай і скручена зі сльозами на очах.

–Ха... Це вона тут вже хвилин двадцять сидить, так? І все-таки вона плакала, але від сміху.

– М? – Зацікавлений шкідник знову подивився на мене, та тільки цікавила його не ситуація. – Міма і я кусатиму?

Ні, треба щось вирішувати, бо мене реально з'їдять!

– Гаяночко, ну, будь ласка, смійся швидше, бо я не знаю, що мені робити.

– Кусати!

«На дітей злитися і кричати не можна! Це не педагогічно» – нагадала самій собі.

Так, стоп! А чому я не здогадалася взяти сукню? Тут є шафа. Сумніваюсь у тому, що вона для скелетів. Не для них же, так?

– Зараз перевіримо!

З рішучістю на обличчі і колінами, що тремтіли, вхопилася за дверцята шафи і почала повільний відлік:

– Один! – сказала показово голосно, а одна мордочка уткнулася в підколінну ямку, причому несподівано, через що рахунок збився, а одна няня підстрибнула, щоб потім впасти.

У процесі, дверцята все ж таки були відкриті і скелетів там не виявилося.

– Кон! – не стрималася і люто зиркнула на це шило.

– Мімо! – радісно вигукнув і обняв лапками мою шию.

– Вдих! – сказала для себе. – Видих! Усе добре, Мілано, все чудово.

Взяла першу сукню, яка потрапила під руку, швидко причесалася і вирішила провести інструктаж.

– Отже, Коне, слухай уважно: поза цією кімнатою ти маєш бути невидимий. Ти ж упораєшся?

–Впоаюсь!

– Можна їсти тільки те, що я тобі дам. Зрозуміло?

–Добе!

– Поза кімнатою нічого не чіпаєш. Домовилися?

– Домовиися!

– А тепер повтори!

– Впоаюсь!  Добе!  Домовиися!

Личку, звикай. Тепер ти часто зустрічатимешся з рукою, а щоб не наговорити зайвого і не наробити непоправного, я просто заплющила очі і дихала.

– Гаразд, імпровізуватимемо.

Знову визирнула за двері – порожньо. Значить, Гаяне пішла сміятися в іншому місці, що добре. Погано, що сміється вона з мене. Це навіть прикро та зовсім не смішно. Хоча буде не до жартів, якщо вона почне розпитувати, як ця паста взагалі видавалася і розмастилася по всій кімнаті.

Навшпиньки, як шпигун якийсь, прошмигнула в коридор на розвідку.

– Чисто! – Скомандувала напівпошепки напарнику. – Коне?

– Мімо! – Почулося десь біля мене.

Значить, він все-таки зрозумів, що потрібно включати режим невидимки.

У туфлях-човниках, тим паче чорних, я була тиха і непомітна, а ось володар лап, хай і невидимий, видавав характерні звуки.

– Шльоп! Шльоп! Шльоп! – пересував м'якенькі лапки з гострими пазурами дракончик.

– Р-р-р! – підігравав "ніжкам" шлунок.

"А-а-а!" – Кричала про себе няня.

Нічого незвичайного, крім наче чорт вискочившого з табакерки друга вінценосних осіб... Блін! Знову забула його ім'я!

– Леді! – кивнув головою статний чоловік.

Відразу відчула себе маленькою і тендітною дівчиною, хоча зазвичай відчуваю себе величезною тіткою-вихователем, яка будь-кого порве за дітей. І не важливо чиїх, не важливо, якого віку: чи то син п'яниці чи дівчина-одноліток. Всі ми певною мірою діти, яким потрібен захист. А пройти повз я просто не можу! Сама підставлюся, але людину не кину.