Розділ п'ятнадцятий. Вилупився чи вилупилась?

Прохолодний вечірній вітерець, стрекотіння коників, грім і блискавки вдалині – все це викликало нечуваний спокій. Особливо на тлі пережитих за останній тиждень подій.

Ось я вже вісім днів у іншому світі на місці померлої принцеси, яку вбили дорогі їй люди. Саме в моменти, коли ти опиняєшся на місці тих, у кого справи, м'яко кажучи, жахливі, ти розумієш, що твої проблеми та переживання, порівняно з повсякденністю деяких, – ніщо. Змішане навчання, очікування практики та навіть здача сесії у тисячі, ні, у мільйони разів краще, ніж смерть із наклепом від рідного батька.

Блиснуло вже ближче, але бажання повернутися не виникло, як і страху. Зараз навіть удав позаздрить моєму спокою. Але чи спокій це?

Так, годі! Все, Мілано, заспокоїлася. Заспокоїлася, кажу! Що за нюні? Що за песимізм? Я тебе не впізнаю! Ну сталося з тобою те, чого ти точно не очікувала, ну потрапила до іншого світу. З ким не буває?

Ага, як же! З кожним другим подібне трапляється.

Ну, дідько, однаково розкисати і впадати в депресію не можна. Варто разок піддатися, як із цього виру вже не вилізти! Як приклад варто згадати одну чарівну пару зелених очей. Хоч на мить варто їм піддатися – і все! Готуйся до «Привіт, мамо! А у мене в подолі сюрприз».

– Мілано, про що ти думаєш? – осадила себе.

Зате немає цієї зростаючої порожнечі. Тепер почало переповнювати збентеження та відчуття себе вітряною особою. А! Ну і дощ почав на мене капати, через що сукня а ля «фея» показала себе з іншого, неприємного боку: блакитна невагома тюль стала липким якорем, що тягне вниз, у вир бруду, схожого на дно болота.

Збільшення швидкості не допомагало, але врешті-решт я дісталася до захищеного від крижаних крапель місця. Примітка: дах над головою не рятує від холодного вітру.

Як я не помітила, що так похолоднішало? Настільки сильно задумалася?

Не виключено. Та й день сьогодні насичений, нехай ми так і не дізналися, чи нормально для драконів стрибати до знайомства зі світом поза шкаралупою та покриттям ілюзією.

«Дракони володіють магією ілюзій?» – згадалося питання Юдіт, після того, як ми з Беліндою розповіли про побачене.

Новий сильніший порив вітру відволік від спогадів, змусивши більше потиснутися і обійняти себе руками. Це не рятувало від холоду, але привабило мурашок для біганини по спині і не тільки.

– Леді? – Звернувся до мене хтось, коли я проходила чергові двері. – Леді Емейбілум?

Може не обернутися і зробити вигляд, що це не до мене звертаються? Буде дуже нечемно?

– Так…

Дідько! А як його звати? Начебто вже тричі зустрічалися. Чому з голови вилетіло?  Пам'ятаю, що є буква «т», але не впевнена.

– Чому Ви промокли?

Чому тебе це хвилює?

– На вулиці дощ.

– Ви гуляли у грозу?

– Хотілося провітрити голову.

Навіщо я взагалі звітую і щось пояснюю?

– Вас шукав Корнелій, а потім Дінар, але перед ними вас не могли знайти Ваша тітонька та принцеси.

Це він до чого?

– Дякую, звичайно, але я піду.

– Ідіть, леді. Будьте обережні.

– М?

– Добраніч.

– І Вам.

Що з ним? Дивний чоловік. Хоча я взагалі недивних тут не зустрічала. Не лише чоловіків, а людей загалом. А може, просто дехто ще не до кінця зрозумів, що це інший світ, а не просто сон?

Згадала! Його ім'я Кіліан. Прізвище не пам'ятаю, хоч убийте!

Мілано, ти як завжди вчасно!

Залишалося кілька кроків до дверей, коли зрозуміла, що дійшла сама, без підказок та супроводжуючих. Невже топографічний кретинізм лікується шоковою терапією? Сподіваюся, наслідки цього лікування не позначаться на психічному здоров'ї і я не стану заїкою чи параноїком.

– Пані? – Долинуло з правого боку, змусивши мене підстрибнути, гикнути і схопитися за серце.

– Гаяне, не лякай мене так!

– Вас шукала мадам Вінтельманд, леді Веста, Овідія, Белінда, Юдіт та Ліліана, містер Корнелій та Його Величність.

Фію-фіть! Як то кажуть, хочеш стати комусь потрібним – побажай побути у тиші та спокої.

– Щось трапилося?

– Наскільки я знаю, ні, але всі вони просили під час зустрічі з Вами вимагати миттєво побачитися.

Йоханий бабай! Що ж таке сталося?

– Котра година?

– Пів на першу, пані.

– Ага, виходить, можна піти тільки до когось одного!

До двох стурбованих чоловіків із прихованими намірами я на ніч дивлячись точно не піду. Залишаються тітонька та дівчатка. З двох зол зазвичай вибирають менше – значить йду до принцес!

– Я швиденько приведу себе до ладу і схожу до своїх вихованок! – З повним ентузіазмом відчинила двері і зробила крок всередину, щоб врізатися в...

– Ліліано?

– Леді Мікаелло? Нарешті, Ви повернулися!

З розбігу в мене щось... хтось урізався.

– Весто, і ти тут?

– Ага!

Оглянувши все приміщення, я зрозуміла, що в моїй кімнаті не тільки дівчатка, а й тітонька. На жаль, були і обидва «спокусники».

– Міко! – взяла приклад з Вести доросла жінка. – Дорога!

Спитати чи не спитати?

– Ми тебе обшукалися, Пані Нянько.

– А чого мене шукати? Я була в саду.

– Тому тебе ніхто не міг знайти?

– У сенсі?

– Леді, просимо надалі не зникати без попереджень, – додав у спільну тріаду свій внесок Його Величність.

Тоді чому всі чекали тут, та ще й без дозволу?

– Якщо вже мене знайшли, будьте ласкаві сказати, що сталося.

Чоловіки зам'ялися. Все з вами ясно! Тітонька прийшла з листом – значить у справі. По хитрих поглядах дівчат стало зрозуміло, що справа стосується нашої контрабанди.

– Міко, тут прийшов дивний лист.

– Леді, ви обіцяли нам почитати казку перед сном! – ляпнула, здається, навмання Бел, чим заслужила три дивовижні погляди, п'ять засуджувальних і один розуміючий. Різне буває. Я ось до тринадцяти казки постійно перечитувала, та й зараз буває час від часу.

– Казку? Беліндо, люба, з тобою все добре?