Розділ чотирнадцятий. Звідки беруться дракончики

– Тобто, ви стверджуєте, що жодна з вас не змогла з першого разу дістати прикрасу, яку з легкістю могла дістати навіть трирічна дитина?

Рука зі склянкою здригнулася, хай і не помітно, а в голові промайнуло: «Він не помітив дракончика?»

Судячи з переглядів, така думка була не тільки в мене. Найбільше уваги приділяли другий із принцес, яка у відповідь негативно махнула головою. У підсумку, подив заполонив всі шість обличчь.

– Леді? – нагадав про себе забутий свідок нашого німого полілога¹. – Щось трапилося?

Його «Щось трапилося?» звучить як «Що ви вже наробили?»

– Ні-ні, все добре. Просто нам здавалося, що воно закотилося дуже далеко. Спасибі, що знайшли, пане Корнелій.

По очах бачу, що не повірив. Добре, що допитуватись не став. Ну й слава Богу!

– А ви впевнені, що тільки каблучку шукали?

Так ось ви якісь, спітнілі руки! Давно ми з вами не зустрічалися. З часів складання вступних іспитів, так?

– Звісно! А що ми ще могли там шукати?

Де ти, наша супергероїня? Тітонько, де ж ти, коли така потрібна? Без тебе зараз прямо ніяк!

– Ваша Високосте, – з дверей почувся рятівний голос, хай і не тітоньки, – Його Величність ознайомився зі змістом мирної угодою з Вольфрамом, але з приводу кількох пунктів у нього виникли питання.

– Мстишся, значить, – гмикнув Корнелій. – Ну що ж, пані, з певних обставин змушений вас покинути.

Ми не надто голосно видихнули? Ні? От і добре!

– Юдіт, ти впевнена?

– Чого-чого, а неконтрольованих і неосяжних ілюзій у мене бути не може. Магія може не спрацювати, але не застосовується без моєї участі.

– Ви про що?

– Розумієте, леді Мікаелло, зробити яйце непомітним могла лише одна з нас, так, Юдіт?

– Беліндо, контролюй свою промову.

– Не тобі мені вказувати, Лілі! Ти мені не мати!

– Так, заспокойтеся і поясніть все спокійно.

– А що тут пояснювати? Яйце пропало і тепер слід чекати наслідків. Адже чула, що добром це не скінчиться! Якщо нас не покарають, то це чудовисько обов'язково когось вб'є. І винні будемо ми!

Що трапилося з Бел? Звідки така різка зміна в настрої?

– Белінда Міріум Аргентум, прошу, заспокойся.

– Замовчи Лілі! Я в цьому більше не беру участі. З мене досить!

Розгнівана дівчинка вийшла з кімнати, не ставши нікого слухати. Ліліана хотіла піти слідом за нею, але як на мене, вони обидві на взводі, а з цього нічого доброго не вийде.

– Я піду за нею.

– Добре, – відповіла старша сестра після роздумів.

Оскільки сама Бел бігла, то мені теж довелося прискоритися, особливо з огляду на те, що в неї була фора в дві-три хвилини.

– По… по… поче… почекай, – крикнула після бігу сходами, який, на щастя, обійшовся без наслідків.

Звичайно, мене не почули. Ну, чи не захотіли почути. Довелося додати ще ходу.

У момент, коли здавалося, що я зараз просто впаду, вона зупинилася біля дерева, що неподалік озера, в яке впала Веста. Коли дівчинка сіла під нього і притулила лоба до колін, здалося, що вона плаче. Здогад підтвердився, коли відстань між нами становила близько двох метрів. Від неї виходили тихі схлипи.

Найбільше, що зараз у моїх силах зробити і не нашкодити – це просто бути поруч. Якщо потрібно, вона сама все розповість. Лізти в душу до дитини, та й взагалі до людини, якщо вона сама не відчиняє тобі двері у свій вівтар, не варто. Можна зробити лише гірше. Та й роздача порад безглузда, особливо якщо не знаєш обставин. Вони точно будуть зайвими, а може, навіть і не в тему. Таким чином, можна здатися дурнем, що не просто псує враження, а взагалі ставить хрест на репутації педагога.

– Навіщо Віді його взагалі притягла? – якось несподівано спитала дівчинка

– А тобі його не шкода?

– Шкода, але наслідки…

В мені з'явилося ніби дві сутності: одна визнавала правильність побоювань Белінди, а інша, хай і не заперечувала їх, але сподівалася на сприятливий результат. А може, це й не окремі особи в мені зародилися, а просто душа заперечує такий варіант, як віддати яйце винищувачам драконів. До речі, а такі взагалі є?

– Щиро кажу: частково, я тебе розумію. Вогнедишні дракони – це монстри, які зазнають руйнувань. Якщо під роздачу потраплять безневинні душі, винними буде навіть не драконятко, а ми. Але якщо подивитися з іншого боку: це лише маленька істота, яка ще й не жила в цьому світі. Хіба можна просто взяти та вбити його?

– Воно надто маленьке, щоб відчувати біль.

– Ти впевнена в цьому?

Вона замовкла, роздумувала над питанням, яке поставило би будь-кого в ступор. Хіба той факт, що істота, яка ще не бачила світло Боже, означає те, що вона нежива і не відчуває болю? Воно ще не здатне страждати? Хіба ми маємо право забирати життя у тих, хто не знає, що таке світ?

– Ні. Я у цьому не впевнена.

– Беліндо, ніхто тебе і не змушує допомагати приховувати яйце або стежити за дракончиком після його вилуплення. Якщо так вийде, що нас впіймають, я не допущу, щоб вас покарали. Вина лежатиме повністю на мені як на тій, хто досяг повноліття.

– А що таке це «повноліття» і чим воно відрізняється від того, щоби просто бути дорослим?

– Гм… Розумієш, є така вікова позначка, після перетину якої вважається, що поведінка людини цілком усвідомлена, хоч це не завжди так. Після досягнення вісімнадцятиліття тобі надаються не лише нові права, а й обов’язки. А ось щодо того, кого можна назвати дорослим – питання складне. Чисто теоретично, дорослий – це повнолітня людина, але насправді дорослий – це не той, хто прожив понад вісімнадцять років, а той, хто може подбати як мінімум про себе.

– Виходить, що кожен повнолітній – дорослий?

– Ти не слухала?

На губах грала ніжна посмішка. І все-таки вони ще діти.

– Слухала, просто не можу зрозуміти, у чому різниця.

– Може, просто тобі ще рано розрізняти ці два поняття, а може, просто я й сама не до кінця розумію, що значить бути дорослою.