Розділ другий. Яка ж співбесіда без суперечки?

Багато хто говорить, що вчитель – престижна професія, яка є для дівчат найкращим варіантом. А чому? Тому що вчителі завжди мають охайний вигляд, зачіску, гарний одяг, макіяж і манікюр – у жінок. Принаймні так кажуть мої родичі. Але це все фуфло, я вам скажу! Вчитель – це фанатик-мазохіст, робота якого ніколи не закінчується. Усі постійно від нього щось вимагають. Тому у випадку якщо ви не любите муки і маєте запас обмежений фантазії, то вам точно не в цей степ.

А знаєте, що найкумедніше? Я студентка педагогічного коледжу, а всі перераховані вище аргументи – мої висновки ще з другого курсу. При цьому змінювати навчальний заклад я не планую, а своєю майбутньою професією вважаю саме педагогічну діяльність. Але я вже точно й подумати не могла, що мене приймуть гувернанткою для якоїсь знатної сім'ї та ще й під чужим ім'ям!

– А Ви впевнені, що я впораюся?

Тітонька К’яра зупинилася посередині коридору і почала оцінювально мене роздивлятися.

– Ну-у-у, – задумливо протянула жінка, – тиждень-другий абияк протримаєшся, а за одне і знайдеш за цей час покровителя.

Всередині піднялася хвиля обурення і згадався випадок, коли я розповіла татові, що маю всі шанси отримати диплом з відзнакою.

«Ти хоча б довчись, а то можеш і не закінчити коледж. Раніше дідусем мене зробиш», - почула від нього у відповідь. Ображена душа жадала помсти за зневіру, так я і стала круглою відмінницею і вже другий семестр тримаю позицію.

– А звідки така невіра в мої сили? Думаєте, я не вмію нічого, окрім як витрачати батьківські гроші?

– Душенько, заспокойся. Я знаю, що ти не така, але вихованки у тебе не з боязкого десятка. Це п'ять дияволят у плоті.

– Давайте посперечаємось? Я протримаюся тут більше трьох тижнів і утихомирю цих «дияволят у плоті».

І не з такими справлялася. Зі мною часто родичі та друзі батьків дітей залишали, а самі святкували.

Було й таке, що звалили на мене десять непосид від двох і до семи років. Один на один. Без допомоги дорослих. Як я їх тоді ловила! Один в один бік, інший – в інший, третій плаче, четвертий та п'ятий б'ються… Було дуже і дуже весело. Зате як я була рада тихій годині! Заснула за кілька секунд, а діти бігали довкола.

– Гах, і на що ж ти збиралася сперечатися? – З невірою запитала тітонька.

– На бажання! – На що ще я можу сперечатися без знання місцевої валюти, та й без самих засобів існування.

– По руках!

Жінка вхопилася за простягнуту руку і знизала її. Після цього знову з'явилися жовті вогники, обвили зап'ястя та осіли браслетом-татуюванням.

– Що це? – Запитала у тітоньки К’яри.

– Дітонько, не лякай мене. Це ж печатка суперечки!

Яка печатка? Невже таке буває?

– Елементарна і найпростіша печатка. Невже для тих, у кому магічні сили не прокинулися, магічну освіту зовсім не викладають? І куди котиться світ?

Чи варто її переконувати, якщо навіть сама не знає правди? Але, мабуть, найправильніше питання: чи вплинуть на її думку мої слова? Щось я сумніваюсь.

– А ось і кімната дівчаток! Почекай хвилинку.

І знову незрозумілі рухи, і знову ці вогники. Але чому під час накладання печатки суперечки жінка ніяких особливих рухів не робила?

Нас огорнув напівпрозорий з помаранчевим відливом купол. Ось тільки навіщо він? Загадка, яка вже після відкриття дверей прояснилася.

Тиша, яку порушує скрип дверей. Заклинання, що летить у нас, яке лякає. Купол, який поглинає вогняний сполох, що летить. І хоч щось звичайне: перелякана няня, капосні вихованці. Було б ще звичайніше, якби не була тією самою нянею я, яка, до речі, про існування магії дізналася тільки близько години тому! Бажаєте мій інфаркт? А не дочекаєтесь! Ми схоже проходили у себе, але з кашею, олівцями та іграшками.

Не показую свого переляку, а далі за стандартом. Посміхаємося і махаємо!

– Доброго вечора, дівчатка.

– Мікаелла, це Ліліана, вона найстарша, – тітонька показала на найвищу дівчинку-підлітка. – Це Юдіт, вона друга за старшинством. Поруч із нею Белінда. У тому краю – Овідія. А та, що вже спить, наймолодша – Веста. Дівчатка, а це Мікаелла Емейбілум Аурум, ваша нова нянька.

– Ага, нянька. Як же! Ще одна жінка, яка хоче стати дружиною тата. Бачили ми вже таких нянь, – гірко сказала Ліліана.

– Або бажаюча спокусити нашого дядька, – додала Юдіт.

– Так все одно у неї нічого не вийде, – продовжила логічний ряд Белінда.

– Приємно познайомиться, бабусе Мікаелло, – зробила реверанс остання дівчинка, що не спала.

– І мені приємно, бабусе Овідіє! – Не стала стояти осторонь і повторила за дівчинкою.

– Гей!

– Хочу одразу прояснити одну річ. Скільки років вашому батькові.

– Ти не знаєш віку свого наймача?

– Знаю, – збрехала, бо якщо зараз дам слабину, надолужити втрачений авторитет буде ой як не просто! – Але чи знаєте ви?

– Татку тридцять два! – Образилася Белінда.

– А чи знаєте ви мій вік?

Дівчата мовчали довго, але Юдіт все ж таки відповіла:

– Двадцять вісім?

Я що, виглядаю такою старою?

– П'ятнадцять? – Запитала Овідія.

– Не вгадали. Двадцять один. Чи не надто велика різниця у віці у нас із вашим батьком?

– Але ж інших це не зупиняло! – Вигукнула старша.

– Хіба правильно стригти всіх під один гребінець? Кожна істота є унікальною, як і поведінка кожного так чи інакше відрізняється. Хіба погано дати незнайомій людині хоча б один шанс?

Дівчата мовчали, явно розмірковуючи над моїми словами. Невже подіє?

– У тебе випробувальний термін! – Винесла вердикт Ліліана.

– От і добре! А зараз спати. Або ви не хочете відчувати мою професійну здатність?

– Яку здатність?

– Випробовувати мене в ролі няньки вже не збираєтеся?

Надуті юні леді почали лягати в ліжка і загортатися у ковдри. Непоганий початок. Але ось і без того великі очі у тітоньки були розміром із блюдце. Вона точно була здивована.