Розділ п’ятий. Пастка для няні

Двері відчинили, причому голосно і демонстративно. Ой-їй-їй, боюсь-боюся! Наталя це страшніше робить, та й погляд у неї такий, що навіть у страшних дядечків-шаф піджилки тремтять. Але побачивши наш душевний дівич-вечір, стражники стали стовпом.

– Чого стоїте на місці? На кого чекаєте? – якщо заарештовуватись, то краще добровільно. – Дівчатка, посуньтеся, будь ласка.

Чотири пари очей дивилися так жалісно, ​​що будь-який кіт із мультфільмів пішов би нервово курити осторонь.

– Чого це? Сидіть-сидіть, Пані Няньо, – з-за спин чоловіків долинув саркастичний голос.

– Ой, дякую, Пане Прем'єр-міністре, – я теж вмію говорити з сарказмом.

– Дядьку? – Засумнівалася в його присутність Овідія.

– Хто ж ще?

– А де тато? – Запитала Юдіт.

– Він зараз трохи зайнятий. А тепер хтось розповість, що сталося?

– Ми, бяки такі, образили жінку найвищого стану. Ми – демони в тілі. Так, дівчатка?

Але сестри мовчали, вчепившись мені в спідницю і опустивши погляд. Їхній дядько, у свою чергу, склав руки на грудях і дивився якось із засудженням, чи що?

– Пані Нянько, зараз не до жартів. Що трапилося?

– Я, редиска така, ображаю та тероризую жінок не першої свіжості, тому як досвідчений терорист ставлю умову: моя свобода в обмін на звільнення мадам Ксіан.

Схоже, комусь мої відповіді категорично не подобалися і в нього здали нерви, оскільки Весту у мене відібрали, однією рукою підняли, іншою взяли кайданки, а потім начепили.

– Гей! Обережніше, діти!

– А ти про них раніше не могла подумати? – Чоловік смикнув за ланцюг на себе і вирушив у бік дверей. – Ув'язнена зі мною, решта – вільні.

– Так точно! – віддали честь стражники.

Є між нами щось спільне. Чоловіки віддали душевну честь, а я – фізичну. Якщо що, готова обмінятися!

Тягли мене на буксирі досить довго, попутно знайомлячись з асортиментом моїх улюблених пісень у виконанні співачки зі статусом «Люблю, але не вмію співати»

– Дістала! – психанув зеленоокий і перекинув мене через плече.

На щастя, нікого поряд не було.

– Май совість! Пусти, я сама піду!

– Ага! Як же! Такими темпами ми й до завтра не дійдемо.

– Маю право! Це мої останні хвилини волі!

– Мовчи, жінко!

– Ось як?!

– Так! – на моїй філійній частині опинилася чужа лапа.

– Лапи прибрав!

Гм… Невже подіяло? Він зупинився, з плеча спустив і зняв краватку... Краватку? Навіщо?

– Ах ти іро ... – Договорити не вийшло в міру запихання саморобного кляпа в мій ротик.

– Так то краще! – Знову перекинули через плече і кудись попрямував.

Нахаба! Я тут своєю свободою жертвую на благо підростаючого покоління, а мене тягнуть Бог знає куди як мішок картоплі.

А чому я не вчинила інакше? Навіщо вирішила стати злочинницею? Чому просто не сказала все, як є, мовляв: «Вона принцес побиває! Їй руки відрізати мало, заразі такій». Та тому що мені просто не повірять. Хто я, тобто Мікаелла, а хто вона, тобто мадам Ксіан? Кинута принцеса, яку заслали проти вчителя з десятками роками стажу. Кому повірять?

Якщо ризикнути, то можна припустити, що я вийду сухою з води, але під удар потраплять дівчатка, а на мене їхній учитель точитиме зуб.

Отже, у будь-якому разі хтось постраждав. Краще вже я, аніж діти.

О! Він відчиняє двері, але виглядають вони не як двері, що ведуть в підземелля або в'язницю, а, скоріше, кабінет.

Посадивши на стілець, він сів навпроти:

– Розповідайте, Пані Нянько.

– Ф! Зосім обафдіф..

– Знаєш, коли ти обмежена у рухах, ти така спокуслива, Пані Нянько, – повільно й задумливо сказав зеленоокий. – Може, мені тебе так і лишити?

– У-у! – активно замотала головою.

– Ну гаразд, так і бути, – простягся через стіл і звільнив мої губи від уз краватки.

Не знала, що мені подобаються трохи розстебнуті чоловічі сорочки. Чи вся справа в їх володарях?

– Навіть не знаю, чим ти розплачуватимешся за мої послуги.

– Натурою.

Бров співрозмовника поповзла вгору, а губи поблажливо посміхнулися.

– Повір, натури мені вистачає.

– Натурою по морді! Руки від моїх губ прибрав.

– Не гарячкуйте, Пані Нянько.

Все ще осяючи світ чарівною посмішкою, чоловік сів, але потім різко став серйозним:

– Тож що все ж таки у вас трапилося?

– Я вже говорила. Я неналежно повелася по відношенню до вчительки дівчаток і вимагаю її якнайшвидшого звільнення.

– З якого це дива?

– Вона недостатньо кваліфікований педагог.

– І в чому ж полягає її не кваліфікованість, Пані Нянько?

Сказати? Чи не сказати? Повірить? Чи не повірить?

– Мікаелло, я чекаю.

Ай! Була не була!

– Навчальний матеріал не відповідав принципам дидактики.

– Ти жартуєш? Сумніваюсь, що ти розлютилася тільки через це.

– Ти не так давно не знаєш мене, щоб знати, що я можу, а що ні!

– Мікаелло, я чекаю!

Раптовий напад німоти допоможе?

– Мікаелло!

– Ти не повіриш!

– Не тягни кота за хвіст, кажи!

Чи тут є коти? Це добре! Буде спосіб заспокоїти нерви.

– Я рахую до трьох!

– І чим мені це загрожує?

– Тобі – нічим… – а це не віщує нічого доброго. – Принаймні, миттєво.

Сто відсотків, це буде пакість!

– Один! – Почали відлік спокусливі губи.

Він це спеціально?

– Два! Я розповім всім про те, що ми коханці.

Він жартує?

– Три!

– Мене цим не залякати!

– Мікаелло, зрозумій, що якщо ти не скажеш, я не зможу захистити ні тебе, ні дівчаток.

– Гаразд! Вона їх фізично карала через незнання матеріалу, який навіть не подавала. І я через це зірвалася. Дівчатка тут не до чого.

– Пані Нянько, думайте насамперед про себе! Вони – принцеси та офіційні спадкоємиці. Скажи вони про це комусь, винуватців одразу покарали б. Тим більше, Юдіт і Белінда з легкістю могли б запобігти будь-якій атаки, а Овідія – вилікувати будь-яку рану. Ти ж, своєю чергою, позбавлена ​​титулу принцеси. Єдиною, хто міг насправді постраждати, була ти, а не вони.