Розділ перший. Ось тобі і початок літніх канікул!

– Арчі, заспокойся! – намагалася відігнати цього неслухняного хаски.

Перший день літа, складена на відмінно сесія, прекрасна погода – мрія будь-якого студента, що нарешті здійснилася. Майже будь-кого.

Для тих, у кого друзів майже немає або людина нікуди не виходить, початок літніх канікул – одне з найгірших страждань. Ще вчора ти не спав до третьої години ночі, вчився, здавав домашнє завдання, у якого не видно ні кінця, ні краю, а зараз – бух!.., і ти цілком вільний. Настав момент, коли не знаєш, що робити і як далі бути. І це при тому, що весь семестр ти молився на якнайшвидше настання канікул!

Виникає таке почуття, що земля вислизнула з-під ніг. Повна розгубленість, яка наростає з кожною миттю, як снігова куля. Ти берешся за все, що можливо, і що зробити не міг під час навчання: висипаєшся, робиш генеральне прибирання вдома, готуєш як на цілу роту, перегортаєш соцмережі, читаєш книжки... Але все це не те! Тебе все одно переповнює порожнеча, яка починає поступово перетворюватися у апатію.

Дійшовши до крайньої точки кипіння та замішання, я вирішила піти в город, не даючи депресії поглинути себе. Так би мовити, для зміни обстановки. Траву посмикати, подихати свіжим повітрям.

– Наталко, я на город, – попередньо повідомила сестру.

– Без проблем!

Взяла рукавички, одягла галоші (через тривалі дощі земля була в стані не-болото-і-не-твердий-ґрунт), вийшла у двір, де на мене чатувало щось – замурзане, брудне, стрибуче-кусюче, вищезгадане воно. Справжній кошмар наяву, який з недавніх пір дуже полюбив кусати мене за м'яке місце, що притягує неприємності і не тільки.

Не сестра, хоча вони періодично змагаються за це звання, а хаски на прізвисько Арчі. Такий оклик він зазвичай набуває у мене після капості. Вперше таке прізвисько він отримав після одного випадку.

Ішли ми з сестрою якось на город. У нас якраз щось двері в будинок стали погано зачинятися. Вийшла я останньою, зачинила двері, а цей… це… воно безжально відчинило двері (вже пізніше ми дізналися, яким чином він це почав робити), винесло у двір капці і взялося за найдорожче.

Коли ми повернулися, підлога була мокра і липка. На ньому воно жувало целофановий пакет, а поруч лежав пергамент, який свідчив про те, що від вчорашнього рулету не лишилося й крихти. Після всіх його витівок, змиритися з втратою солодкого було ще можливо, але ось коли ми зрозуміли, чому це диво жувало целофановий пакет, нашому обуренню не було меж.

У пакеті була риба. Дорога риба, яка півдня розморожувалась і готувалася стати золотистою рибою в клярі, яка танула б у роті. Разом із гарніром це був би ідеальний обід і не на один день.

Відчуваєте цей біль? Я так.

Сестра матюкалася, я істерично сміялася, а воно, що володіло на той момент надто задоволеною мордою, не хотіло йти на вулицю.

Після того випадку і його спроб втечі, які були невдалими через зустріч з їжачком і знайомством з іншими собаками, поява бруду на щойно одягненому одязі – ніщо, але одяг все ж таки шкода. Потрібно буде знову прати.

Зітхнувши, я почала розплутувати мотузки, який відрізали для Арчі шлях у город. До речі, ще трохи, і цей баран у черговий раз проломить головою єдину перешкоду, до якої вже не один раз трьома жінками (двома доньками та мамою) прибивались дошки іржавими цвяхами.

Розв'язавши конструкцію і притримуючи двері, щоб дехто не пробрався в заборонену для нього територію, я повернулася обличчям до нього, щоб хоч якось відбити скакуче-кусючу атаку, але, з огляду на подальші події, цього разу наш собака перевершив сам себе.

Його поза перед стрибком, мої витягнуті руки, його стрибок, мої писки та крики – все як в уповільненій зйомці. Але дивність, після зіткнення він відштовхнувся від мене назад. Блакитні очі відображали невластивий для цієї зухвалої морди страх, а я почала падати.

Згрупувавши тіло і заплющивши очі, вже була готова до зустрічі з вологою землею або з мокрим цементом, але побачила лише спалах світла і вишукану мармурову підлогу. Хід подій дуже непередбачуваний.

У вухах дзвеніло, все кружляло, шлунок прагнув вивчити місце приземлення раніше органів чуття, а хтось біг і щось кричав. Чи питав? Не знаю, але у відповідь кивнула. Руки якоїсь жінки схопили за плече і допомогли підвестися.

Коли все більш-менш втихомирилося, трепет дами став схожим на людську мову, яку навіть впізнати було неможливо, не те що зрозуміти.

– Бідненька! Мікаелло, невже ти єдина із усього екіпажу, хто зміг вижити? Чудо, що хоч ти, дорогесенька, пережила напад химер і дісталася сюди здоровою! З тобою ж усе гаразд?

Хвилиночку, стоп! Хто така Мікаелла? До кого ця пані взагалі звертається? Що за екіпаж? Який ще напад химер? Де я? Хто ви? Де Арчі?

Питаннячки плодилися швидше бактерій та вірусів, а от їх озвучування поки було завданням нереальним: голос зник, як одного разу після ангіни. Просто прокинулась я врані, а голосу нема і горло не болить. Ну або воно боліло, але я не відчувала. Бо ж і таке буває.

– Оскільки ти вже тут, давай не будемо гаяти часу і одразу підемо на співбесіду.

 Почухавши потилицю, я опустила погляд на свій одяг, який складався з брудних футболки і шортів. На ногах красувалися домашні гумові галоші. Нічого не скажеш, просто ідеально для співбесіди.

 Гм... а куди це мене вже хочуть влаштувати? І де я все ж таки зараз знаходжуся?

– Отже, для початку давай приведемо тебе в належний вигляд. Ти ж не проти, Мікаелло?

 Гм... з одного боку, ймовірність бесіди між адекватною та розумною людинот та брудною і спітнілою тушею не дуже велика, якщо взагалі можлива, а з іншого – що в її розумінні значить «належний вигляд»? Якщо це щось на кшталт вбрання панночки, що наразі стоїть переді мною, то такий образ я точно не хочу. Сукня в стилі «‎душа назовні» не для мене, до того ж моя «‎душа» значно менша за «‎душу» моєї супутниці. От моїй мамі приховувати нічого і на ній схожий фасон виглядав би непогано, але мені з моїм третім розміром таке не світить. Та навіть так, без декольте, таке вбрання точно не для літа. Чи може це мода така? Добре, краще все ж привести себе до ладу, тому просто кивну.