Як привити любов до праці
Як привити любов до праці
Колись давно, в селі одному
Стара вдова з дочкою жила.
Город робила й коло дому
Садила квіти й не тужила.
Дочка росла, вже на відда́ні.
Мати зостарілась давно.
Сорочку вишила в прида́ння,
Помила двері і вікно.
І каже так дочка до мами:
“Нема потреби нам робить:
Садить картоплю з огірками,
Копать городи, вікна мить.
Як прийде осінь — одружуся,
А ви помрете вже давно.
То, краще, гарно я вберуся
Й піду на гулянки в село.”
Мати подумала, згодилась.
Мабуть, дочка її права:
“Давно чекає вже могила,
Давно вже сива голова.
А дочка — гарна, хтось та й візьме,
Можливо, сам багатий війт.
Й зимою буде вже заміжня.
То ж не втрачаємо надій.”
На цьому двоє порішили,
Щоб ціле літо одпочить.
Не тратити задарма сили
І тяжко більше не робить...
Літо барвисте, сонце світить.
Мати й дочка відпочива.
Кругом буяють трави й квіти...
Та тут підкралася зима.
Мати не вмерла, ще живая.
Дочку іще ніхто не взяв.
Дочка вже зовсім не співає,
Неначе, голос хтось украв.
Нема запасів, пусто в хаті,
В думках лиш морква й буряки.
І цибулині були б раді.
Сидять, рахують копійки.
Мовчать. Нема вже що казати.
Зима — сувора. Голод — пан.
Лягали так голодні спати.
Не вдався їм великий план.
Сяк-так весни вже дочекавшись,
Наввипередки на город,
І до роботи хутко взявшись.
Мабуть, мудріший став народ.
* * *
Ось так, надії не плекайте
На добру долю, чи на смерть,
А рукави ви засукайте
І обробляйте земну твердь.
