Розділ сьомий

Заснула я дуже пізно, через переживання щодо наших з Кемероном стосунків довго не могла очей зімкнути. Коли ж нарешті провалилась у сон, він виявився настільки рваним та поганим, що, прокинувшись, я відчула себе ще більш розбитою, ніж досі.

– Прокидайся, сонько! Спиш, мов дракониця восени! – трусив мене хтось за плече.

Хтось? Та варіантів було небагато. Або Бйорн раптом навчився говорити людською мовою, або це Кемерон.

Звісно, правильним виявився другий варіант. Мерріт схилився наді мною та з цікавістю розглядав моє обличчя. Що він там, цікаво, побачив…

Я позіхнула і сіла на ліжку, притримуючи ковдру.

– Чому дракониця? – спитала, хоча насправді не знала, чи дійсно мені потрібно це знати. Але ж треба якось підтримувати діалог…

– Бо зазвичай саме дракони дуже сонливі восени, особливо вогняні. Внутрішній звір намагається впасти в сплячку і таке інше. Хоча, можливо, друїдам таке теж властиво, природа засинає і тому подібне… У крижаних драконів, до речі, навпаки, у них період активності зимою.

– Логічно, – кивнула я. – А ти? Ти ж вітряний? В який сезон ти повільніший, ніж зазвичай?

– Коли на вулиці повний штиль. А так, я зазвичай досить активний. Тож підіймайся, нам пора збиратись та вирушати до академії.

Я не пам’ятала, щоб ми вчора таке обговорювали, але знову ж таки не сперечалась. Напевне, головною причиною такої покірності було невгасиме почуття провини перед Кемероном. Якби не я, він би не повинен був зараз сидіти в лісі на короткому повідці таємничої магії.

Уважніше читати треба ритуали, перш ніж їх застосовувати! Мені б і в голову не прийшло пробувати зробити Кемерона своїм чоловіком…

Особливо з усвідомленням, що це назавжди!

Та зробила що зробила, куди тут подінешся…

– Я приготував сніданок, – повідомив тим часом Кемерон. – І заварив чай. Знайшов там у тебе лікарські трави, відібрав ті, які добре знаю, та використав їх.

– Бачу, сьогодні на вулиці добре дме вітер, – буркнула я. – Бо ти такий активний, що аж страшно…

– Авжеж! Я б з задоволенням оглянув ліс перед роботою, а не сидів на кухні, проте піти погуляти не можу через це, – він підняв догори руку з браслетом, демонструючи мені золоту смужку на зап’ястку. – Сама розумієш, не надто сприяє активним прогулянкам. Довелось втамовувати свою жагу до дії традиційними способами. Наприклад, приготуванням сніданку.

– Між іншим, це дуже мило, – всміхнулась я. – Те, що ти зробив сніданок. Дякую.

– Користуйся моєю присутністю, доки ми не можемо далеко відійти одне від одного.

Щось мені підказувало, що така можливість у мене лишиться надовго. Що підказувало? Та опис ритуалу, який неможливо скасувати!

…Доки я вмивалась, приводила себе до ладу, вдягалась, дійшла до простої логічної думки: так далі тривати не може, я повинна зізнатись Кемерону у тому, що накоїла. Він не заслуговує такого ставлення від мене. Має почути правду.

Але як би це зважитись йому все сказати…

– Про що думаєш? – спитав тим часом дракон. – Вигляд у тебе такий, м-м-м… Ніби ти задумала якийсь злочин і намагаєшся його спланувати.

Злочин я вже здійснила. Тепер мені б щиросердне зізнання з себе витиснути! Що, як Кемерон не повірить, що я це робила тільки заради лісу і геть не усвідомлювала всіх наслідків? Він же може мені не пробачити!

– Жодних злочинів. – зі слабкою і вельми непереконливою усмішкою на вустах я всілась за стіл. – Просто замислилась… То, кажеш, тобі треба сьогодні до академії? А що буде? Заняття?

– Так, у мене потокова лекція, а потім я чекаю двієчників на перездачу. Після цього, до речі, можемо спробувати розробити твій індивідуальний план роботи.

Я кілька разів осоловіло моргнула.

– План?

– Ти ж збираєшся з часом отримати десятий рівень, хіба не так? А цього не зробиш, якщо не отримаєш спочатку шостий, потім сьомий… І, звісно, можна не сягнути навіть другого, якщо не працювати достатньо активно.

– О, так, – кивнула я. – Ти абсолютно правий. План – це добре! Я готова на нього пристати. Цікаво буде, як саме ти плануєш розвинути мій дар.

– Ударними темпами, – підморгнув Мерріт. – Щоб ти більше ні від кого не залежала. Невідомо, як довго триватиме наше магічне партнерство, але я б хотів, аби воно дало певні преференції тобі самій, коли вже так вийшло, що ми тимчасово… Дуже близькі.

Тимчасово! Якби ж то!

– Дякую, – посміхнулась я. – Ти дуже хороший, Кемероне.

– Та можна подумати, доля лишила мені вибір, – закотив очі хлопець. – Нічого. Не вішаємо носа. Все буде добре!

Ага. Буде. Добре і дуже по-шлюбному, аж до самої смерті.

Мій похмурий настрій розливався довкола, мов та відбірна отрута, але активності Кемерона це не завадило. Після сніданку він так швидко потягнув мене до академії, що я ледь поспівала.

Вітер і справді здійнявся надзвичайно сильний. Напевне, саме він і насичував Кемерона енергією, бо я ще не бачила дракона таким бадьорим. Ледь встигала за ним, коли він крокував вперед.