Розділ шостий

Після суду ми з Кемероном вирушили до Живого лісу. Звісно, він вже бував тут до того, причому в тому ж магічному статусі, що й зараз, але з постановою суду на руках міг почуватись інакше. Крім того, прийшли ми сюди пішки, і я притримала Мерріта за руку, завмираючи на галявині.

– Привітайся з лісом, – попросила я його. – І постарайся бути з ним… Чемним. Ти зможеш це зробити, правда ж?

– Ну, – він усміхнувся, – я старатимусь. Коли вже я тепер справді за нього відповідаю. Х’юберт був би поганим хранителем.

– О так. Це, на жаль, очевидно. Але ти все одно не погодився одразу.

Кемерон кинув на мене дещо невдоволений погляд.

– Я все ще вважаю, що не мушу знаходитись тут, – промовив він. – І цей зв’язок був відверто помилковим. Проте, коли я вже все одно поставлений в такі умови, що мені лишається, окрім як спробувати бути Живому лісу нормальним хранителем? Доки потреба в моїх послугах не відпаде. Навіть коли ми нарешті перейдемо в статус магічних партнерів, мені все ще треба буде виконувати свої обов’язки…

– Ти спочатку і партнером ставати не хотів, – неохоче нагадала я.

Говорити про це було неприємно, в першу чергу в контексті того, що рано чи пізно Кемерон все одно дізнається про нерозривність нашого зв’язку. І він мені за це не подякує. Звісно, я спробую знайти спосіб все-таки розірвати наш шлюб, але…

Поки що єдиний вихід – смерть одного з нас.

І я на це зовсім не згодна.

– Так, так не хотів, – погодився Кемерон. – Проте не тому, що я категорично не бажав допомагати тобі, а тим паче Живому лісові.

– Тоді чому?

– Рейна не пробачила б мені навіть партнерство. Що вже говорити про шлюб.

– Можливо, тобі не варто так чіплятись за дівчину, яка настільки багато виставляє перед тобою умов і не здатна прислухатись до аргументів? Чому ти береш на себе провину у тих випадках, коли насправді нічого не міг вдіяти? Хіба вона недостатньо свідома, щоб тобі таке пробачити?

Кемерон скривився.

– Дракони не такі, як люди. Тобі просто не зрозуміти.

– Не зрозуміти, що вона пихата самовпевнена жінка, яка вирішила, що тримає тебе на короткому повідці і може змушувати робити все, що їй в голову стукне? Так, справді, це зрозуміти досить важко! – фиркнула я.

Моя неприязнь до Рейни, хай ми навіть не спілкувались особисто, з кожним днем лише зростала.

Мерріт натомість лише похитав головою.

– Я не казав, що тобі не зрозуміти, чим керується Рейна. Я лише мав на увазі, що тобі буде дуже важко зрозуміти, який насправді я.

– А!.. – тільки й змогла видихнути я.

В цю мить ніби хтось викачав все повітря з моїх грудей. Так, справді, я мало що про нього знаю. І той факт, що ми чоловік та дружина, цього не скасовує.

А найгірше, що одружились ми не через обопільну згоду. Коли Кемерон дізнається всі подробиці, про примирення і мова не йтиме.

Він мене просто зненавидить.

Та я сама до себе вже нічого доброго не відчувала в цю мить, тільки стискала руки в кулаки і подумки благала Святий ліс і всі сили його, щоб він підказав мені вихід з ситуації.

Дерева у відповідь насмішкувато зашурхотіли листям. Мені здалось, я навіть почула голоси могутніх рослин. Вони повторювали тільки одне: мені не варто тікати від своєї долі, треба просто довіритись і спробувати і далі залишатись з Кемероном.

Ні. Це неприпустимо. Він хоче свою Рейну, а хто я така, щоб ставати на його шляху?

Тим часом Мерріт підійшов до великого дерева, що росло просто над стежкою, простягнув руку та спробував торкнутись кори. Погладив її ніжно-ніжно, і мені здалось, що я сама відчуваю ту шорстку поверхню, сама торкаюсь її, і це мою шкіру ледь відчутно колють дрібні часточки, на моїй долоні лишилась тонка подряпинка.

Наш зв’язок з Кемероном зараз не був велетенською мотузкою, він перетворився на павутину, що тягнулась від кожної клітини його тіла до моєї та перетворювала нас у єдину систему. Ми разом дихали, разом відчували ліс.

– Я тепер теж твій хранитель, Живий лісе, – просто сказав Кемерон, якимось дивом одразу, з першої ж спроби підібравши саме правильні слова. – Чи зможеш ти прийняти мене та мою допомогу? Чи дозволиш зайти?

Піднявся вітер, і шелест ще не остаточно пожовклого листя дав свою відповідь.

Ти вже приходив сюди.

– Раніше я був гостем.

Це неправда, – озвались дерева. – Ти був поєднаний з нашою хранителькою з самого початку, з самої першої твоєї появи, артефакторе. Коли одна половинка цілого намагається робити вигляд, ніби вона окремо, це важливо тільки для вашого людського роду. Для нас, для Живого лісу, це не має жодного значення. У вас різні крони, різні корені, а стовбур один. Вас не роз’єднати.

Хоч Живий ліс звертався і не до мене, я чула кожнісіньке слово, і в них вчувався вирок. Не буде жодного розлучення.

Та й можна подумати, я його хочу!..

Ні, правда, я не хочу, проте мова не лише про мої бажання, а й про Кемеронові. І він одержимий тією триклятою драконицею, вона йому потрібна для чогось. А я так, збоку.