Розділ четвертий

Після домовленості спілкуватись з Кемероном стало трошки легше. Принаймні, він вже не намагався гарчати на мене за кожне сказане слово, хоча все ще дивився з певною підозрою, ніби чекав підступу. Не дарма, враховуючи те, що я його обманула! Проте зараз збиралась зробити все як треба, а там… Життя покаже.

– Мені зараз треба в академію, – повідомив чоловік. – Бо я маю там пари. А для цього мушу зайти додому та перевдягнутись. Розійтись далеко ми не можемо, – він продемонстрував браслет. – Тож полетиш зі мною, спочатку додому, потім в академію. Заодно зареєструю тебе як тимчасову слухачку моїх лекцій, щоб не довелось в шафі сидіти або під дверима товктися аудиторії.

– Гаразд, – сперечатись з мого боку було б свинством. – А ти порталами що, не ходиш?

– Нащо використовувати портал і витрачати купу сил, коли можна розім’яти крила? – здивувався Кемерон. – Це ж нелогічно!

– Проблема в тому, що я крил не маю!

Він скептично оглядів мене.

– І в чому проблема? Ти вважаєш, що дракон не може перенести одну людську дівчину? То ти худенька, з цим проблем не буде.

– Що, ти пустиш мене до себе на спину?

– Нізащо! – вигукнув Кемерон.

На спинах дракони возили зазвичай тільки тих, кого цінували найбільше – своїх коханих, дітей, батьків, можливо, близьких родичів. Іноді, за особливої потреби, могли допомогти в транспортуванні вельми поважної особи.

– Тоді відкривай портал, – вперлась я, – бо летіти в тебе в лапах я не згодна!

– Ти уявляєш, що буде, якщо хтось побачить жінку у мене на спині і докладе про це нареченій? – похмуро спитав Кемерон. – Скандал! Вона однозначно зрозуміє, що нас з тобою пов’язує щось значно серйозніше, вона ніколи мені цього не пробачить! Треба бути останньою ідіоткою, аби повірити, ніби я так катаю просто… просто дівчину! А моя наречена зовсім не дурна, щоб ти знала!

– Я її в такому і не звинувачую…

– Ти просиш мене про неймовірне!

– Я просто кажу, що не хочу бовтатися в тебе в лапах! – не вгавала я. – Хочеш, можеш мене невидимою зробити, хочеш – відкривай портал, Мені все одно! Але я не бажаю висіти у повітрі догори дригом і чекати, доки мене знудить!

Кемерон ображено засопів.

– Я літаю акуратно! Гаразд. Твоя взяла. Ото вже вперта ти друїдка, не дивно, що маєш відношення до Вудсів, ви всі такі ненормальні… – він спіймав мій розгніваний погляд і лише роздратовано відмахнувся. – На спині в мене полетиш, най вже буде. Можливо, повішу закляття для відведення погляду, та й подумають, що це я катав маму чи тітку. Чи сестру двоюрідну. Когось з родичів. Це можна. Тільки ж вдягнись, бо потім в такому вигляді доведеться в академії побувати!

Проти цієї пропозиції я вже виступати точно не могла, не в нічній же сорочці мені літати на драконі! Достатньо того, що я й так геть забула про правила пристойності і гуляю тут перед ним напіводягнена.

На щастя, Кемерон на мене, як на дівчину, не дивився. Закоханий в свою наречену, певне! В серці, щоправда, вкололо якимось дивним відчуттям, ніби мені стало образливо, що він обирає когось іншого і так її береже, а я навіть на партнерство його вмовити без ритуалу не змогла…

Ні, не можу я ревнувати! Я взагалі цього дракона в неприємності втягнула! Це мене мучить почуття провини перед його нареченою, що я його в таке втягнула, гарантовано! І не треба вигадувати нічого іншого.

Швиденько перевдягнувшись у зелену сукню, я повернулась до Мерріта. Той саме жував шматок позавчорашнього хліба, витягнутого з моєї шафи, і винним через грабіж моїх харчових запасів зовсім не виглядав.

– Я бачу, питати, чи можна щось взяти, ти не вмієш, – буркнула я.

– Взагалі-то вмію, але ти вже взяла без дозволу мою лапу і серце, тож я користуюсь можливістю тобі трішечки помститись, – байдуже знизав плечима він. – Гаразд, летімо. Каталась колись на драконах? І взагалі висота тобі як?

– На драконах не каталась. А висота не дуже! Я прив’язана до землі, тут мій ліс, – пробурмотіла я.

– Тоді постарайся просто не верещати, у мене тонкий слух.

Та за кого він мене має?..

Хоча, напевне, будь-які претензії до дракона зараз звучатимуть по-дурному. Я втягнула його в неприємності. Не мені обурюватись, коли щось складається не так, а йому, бо я по вуха винна!

Кемерон обговорювати це питання, на моє щастя, не став. Він вийшов на галявину, підняв руки, і його охопив справжній вихор іскор. Я затримала дихання, зачаровано спостерігаючи за тим, як спочатку на шкірі проступають дрібні лусочки, потім тіло витягується, видозмінюється, і нарешті переді мною замість людини постає величний зелений дракон…

Гарний! Мов ліс…

Так. Досить ним милуватись. Треба залізти на нього і вирушати у справах, у нас сьогодні багато роботи.

Я повторила про себе це тричі, перш ніж зважилась полізти до нього на лапу, а звідти вже й на спину. Вмостилась в придатній для перевезення пасажирів ямці, вхопилась за шип, що стирчав прямо переді мною… а тоді він заворушив крилами і злетів у небо.

Ой, лишенько!