Розділ другий

Додому я повернулась, коли вже стемніло. Настрій був – хоч вовком вий, дієвого плану – ані сліду, тільки чітке усвідомлення, що я мушу щось вдіяти, та рішучість без жодного конкретного напрямку.

Будиночок хранительки, що лишився мені ще від бабусі, розташовувався в самому центрі Живого лісу. Аби дістатись до нього, треба було стати на стежку та звернутись до сил природи, попросити, аби провели до мене додому. Дерева, ніби відчувши мій настрій, цього разу розступилися швидко, і я бігцем кинулась до рідної хати.

Живий ліс стояв похмурий і німий. Навкруги панувала рання осінь, і зазвичай ця пора ще була наповнена різноманітними звуками: шелестом, хрускотом, співом пташок, завиванням вітру або його тихою грою серед рослин. Та цього разу природа відображала мій власний порив до тиші. Крони дерев змикалися над головою, приховуючи мене від місячного та зоряного світла, аби я не бачила, що місяць уже майже повний, все тепло ніби зникло кудись, і хоча насправді був тільки вечір, здавалось, ніби запанувала глуха ніч, а небо затягло чорними хмарами.

Якоїсь миті навіть піднявся вітер, і ураганний порив кинув листя мені в спину. То ліс намагався привабити до себе увагу, чи то загравав, чи то просто чекав відповіді, але я продовжувала мовчки крокувати далі і навіть не озирнулась.

На душі панувала така шалена важкість, що нікуди й подітися.

Зовсім скоро попереду показався мій будиночок. Невеличкий, дерев’яний… Геть не схожий на міські хороми Вудсів, де можна не те що одній родині, а цілій вулиці поселитися, розібравши по кілька кімнат на сім’ю! Ми з бабусею любили скромність. Щось вдавалось нам рідним в трохи косому ганку зі сходинкою, на яку треба було правильно стати, щоб не провалитися, в дверях, пофарбованих сотню років тому – від зеленої фарби лишилась одна згадка, – в вікнах з різними ставнями та трохи мутним склом, чистих, але не настільки прозорих, як ті, що встановлюють в сучасних будинках. Дах вкривала черепиця, і у вітряні дні з горища долинала така музика природи, що заслухатися можна…

Х’юберт, звісно ж, це все не берегтиме. Першої ж ночі він накаже розвалити будиночок. А ліс не зможе пручатися! Адже новий хранитель – це новий господар. Мій триклятий зведений брат знищить все, що покоління друїдів створювали тут!

Живий ліс і так малий. Індустріалізація та урбанізація не пішли йому на користь! Колись він займав набагато більшу площу, проте столиця, що примостилась біля лісу, все розросталась і розросталась.

Минули роки, і виявилось, що то не місто коло лісу, а ліс коло міста. Люди вирубували звичайні дерева, обходячи магічні лише тому, що можна і гілкою в пику отримати.

Зрештою, довелось тут поселитись хранителям. Живі дерева перебрались ближче до центру, прості – залишились по краях, і частково їх вже вирубали. Ми ніби прийшли до компромісу, бабуся навіть розраховувала на розширення земельних угідь, щоб посадити молоді пагінці, але хвороба взяла гору, і вона померла, не встигнувши довести до розуму свою ідею.

Лишилась я…

І Х’юберт.

…На поручнях ганку вже сидів мій вірний орел, крилатий наглядач Живого лісу. Я не знала, скільки йому років, але ще змалечку пам’ятала, як могутній птах кружляв над домом та прилітав щоразу, як бабуся свисне.

– Привіт, любий. Ти вже знаєш? – сумно промовила я. – Нас хочуть відправити звідси геть. Страшно подумати навіть, що трапиться, коли наступним хранителем стане Х’юберт!

Тужливий крик орла змусив мене здригнутися.

– Я зроблю все, що в моїх силах, аби не допустити цього! – запевнила я птаха. – Присягаюся! Ти ж знаєш, я не відступлюсь, я боротимусь до останнього…

Він перелетів мені на плече. Птах був важким і великим, але я не стала його зганяти.

– Не знаю тільки, як то зробити. Бабуся розповідала мені про те, як спілкуватись з природою. А Х’юберт – не природа! Він шматок лайна!

Орел у відповідь дзьобнув моє волосся, легенько так, ласкаво, ніби нагадуючи про обережні доторки бабусі.

Я зітхнула ще сумніше.

– Ти правий, не можна здаватися. Якби ж друїдські сили могли впливати на драконів!

Орел застрекотів.

– Що ти кажеш, впливають? Та ну. Тоді Кемерон Мерріт вже б хотів бути поруч зі мною і роздумував, чим мені віддячити за підписання партнерства! А йому навіть скарби не потрібні. Не уявляла я, що зустріну дракона, якого не цікавить навіть те, що зарите під Живим лісом.

 Між іншим, колись це стало причиною, чому поруч стали активно селитися люди. Один з тих людей навіть став першим королем, тут заснували столицю… Живий ліс і його скарби – древніші за Альсорію, а якийсь дракон не хоче їх отримати!

Ненормальний, чесне слово.

Та сконцентруватись на думках про Кемерона ніяк не вдавалось. Я відчувала на собі важкий, уважний погляд. Хтось ніби стежив за мною. Ще й гупнуло щось… Дивина!

Я озирнулась. Просто на мене, відштовхуючись могутніми лапами від землі, мчав здоровенний лютий ведмідь.

Я від несподіванки спочатку аж оторопіла. Орел миттю злетів з мого плеча і всівся десь на даху, звідти долинало шкряботіння його кігтів по черепиці. Медвідь же одним стрибком заскочив на ґанок, перелетівши і через цілі сходинки, і через надламану, звівся на задні лапи і… Обійняв мене.