Розділ перший

Я – погана друїдка. Саме цей вирок був написаний на лобі у паскудного старого судді, коли він вдарив дерев’яним молоточком по столу, промахнувшись повз спеціальну підставку.

У мене на обличчі теж було виведено крупними літерами, що він паршивий суддя, але, на жаль, його думка значення мала. Моя – ні.

– Присуджується Елізабет Хармон, тимчасовій опікунці Живого лісу, підвищити рівень магічного хранителя до десятого або передати Живий ліс під нагляд лорда Х’юберта Вудса. Термін виконання присуду до наступної повні. Вирок остаточний і оскарженню не підлягає.

Я похитнулась. Ще один стукіт молоточка тільки зайвий раз підтвердив, що все, що відбувається, насправді.

Повний місяць – післязавтра. Часу обмаль. А мій рівень магії не те що не десятий, а геть не близько до того. Шансів знайти мага, який погодиться закріпити магічне партнерство до того часу, доки я не увійду в повну силу, майже немає, бо таке нікому не потрібно. Тож фактично через два дні я вимушена буду віддати Живий ліс назавжди. Всі мої підопічні, з якими я з самого дитинства, будуть під загрозою. Х’юберт не буде до них ні добрим, ні терплячим, ні принаймні стерпним. Він зробить все, щоб нашкодити!

Ще й вирок оскарженню не підлягає!

Суддя піднявся з місця, кинув на мене презирливий погляд та пішов. Я так і лишилась стояти біля трибуни відповідача, аби не впасти, міцно вчепилась пальцями в дерев’яний край. В долоню уп’ялась скабка, але я навіть болю не відчула.

Лорд Х’юберт Вудс, мій зведений брат, рідкісна сволота і франт, покинув зону позивачів, де, власне, і знаходився увесь цей час, та повільно підійшов до мене. Він поправив комір свого смарагдового костюму, пробігся пальцями по коміру м’ятної сорочки, окреслив дорогоцінний батьків кулон, який носив на шиї, а тоді, знущаючись, смикнув за зав’язки моєї простої  зеленої сукні.

– Ти навіть вбратись до суду нормально не змогла. – задоволено промовив він. – На що сподівалась? Не розумію. Нікому не потрібна слабосильна друїдка! Я казав тобі, сестричко, що викину тебе з Живого лісу, аж засвистить. Треба було погоджуватись на мої умови.

Я важко задихала, намагаючись повернути собі хоч якусь стійкість.

– Те, що ти пропонував мені – нечувано.

– Нечувано – це щоб бастардка отримала Живий ліс, – фиркнув Х’юберт. – Ти на нього жодного права не мала.

– Бабуся обрала мене!

– Бабуся Живим лісом теж не володіла.

Найстрашнішим в словах Х’юберта було те, що вони лишались правдивими.

Ми з ним не були повнокровними братом і сестрою. Старший за мене на шість років, Х’юберт був спадкоємцем і єдиним коханим сином лорда Вудса. Моя ж мати, проста жінка, народила мене у місцевої цілительки і померла від пологової гарячки, встигнувши тільки прошепотіти, чия ж це дитина. Цілителька принесла мене на поріг дому Вудсів… Бабуся розповідала, батько не хотів мене приймати, це ж означало визнати, що він зрадив дружину. Наполягла, ясна річ, теж бабуся. Казала, що зазирнула в мої зелені очі і побачила, що я успадкувала її друїдський дар.  Вона ж і прізвище мені своє дала, дівоче.

Бабуся та дідусь були хранителями Живого лісу, наймогутнішого з подібних у всій Альсорії. Тут найцінніша деревина, найдивовижніші тварини, і справжній друїд-хранитель може з ними навіть розмовляти. А ще, за легендою, десь під лісом заховані величезні скарби.

Дідусь помер, і влада над лісом формально перейшла до мого батька. Але він не мав друїдського дару і не намагався відібрати ліс у бабусі. В родині її поважали більше за будь-кого.

Вона виховувала мене, рятувала від жорстокості батька, а потім зробила своєю наступницею. Коли вона захворіла, я перейняла на себе обов’язки друїдки-хранительки. Коли помела – лишилась заправляти лісом сама. І все було добре, доки мій однокровний брат не прийшов і не затребував вільний доступ до лісу. Він надумав продавати священні дерева! Ще й вирішив шукати скарби в них під корінням!

Ясна річ, я не могла цього дозволити.

Тоді він подав на мене в суд. Захотів відібрати володіння лісом.

І виграв.

– Не сподівайся. Х’юберте. Я маю ще два дні. Достатньо часу, аби знайти високорівневого мага і вмовити його на магічне партнерство. У мене ще є варіанти. Живий ліс я тобі не віддам. А потім я зберу докази і подам на тебе зустрічний позов. Доведу, що ти намагався скористатись привілеями друїда для того, щоб торгувати живою деревиною! Ти злочинець!

Вудс закотив очі.

– Моя наївна сестричко, – ласкаво промовив він, – жоден маг не захоче виступити з тобою разом. Ще й проти мене. Чи ти звабити кого надумала? Нікому не потрібне таке страшко.

Найгірше те, що він був правий. Ні, не стосовно моєї зовнішності, нормально я виглядала. Стосовно того, що ніхто не захоче заїдатися з Х’юбертом. Він законний спадкоємець, а я – нагуляна донька, дівча у приймах. Ще й принципове, не ділиться артефакторною деревиною. Для того, щоб захотіти боротися з Вудсом, треба мати серйозний аргумент…

Раптом у мене в голові спалахнула яскрава, мов ясне сонце, ідея. Я аж не стримала задоволену посмішку, розтягнула вуста у ній і переможно глянула на брата.

 – Є один маг. І рівень в нього навіть вищий за десятий, – з викликом промовила я. – А ще він тебе ненавидить. Кемерон Мерріт! Ось його я й покличу. І, будь впевнений, він погодиться!