15

  До майбутньої екскурсії господарством Олега Уляна готувалася, як до побачення: зробила воскову епіляцію, нанесла поживну маску на обличчя та волосся, а також довго приймала ванну в оточенні аромасвічок. Крізь розслаблюючі звуки джазу вона навіть чула як Максим наполегливо колотив у двері будинку, мріючи потрапити до таких бажаних водних процедур. «Але сьогодні не твоя черга» – сама до себе з посмішкою промовила Уля і тільки голосніше зробила музику.

  Із ванної кімнати жінка вийшла з таким настроєм та відчуттям, ніби щойно стало титулованою Міс Всесвіт. Як же інколи корисно релакснути! Для повного відчуття щастя не вистачало хіба що масажу. Надягнувши джинсову спідничку, котра відкривала коліна (даремно ноги голила чи що?), білу футболку і джинсову сорочку, яка могла зійти й за легку весняну курточку, вона відчула себе цілком готовою до побачення. Ем, тобто до екскурсії.

  Коли Уля підійшла до будинку Олега, той якраз майстрував з дерева, готуючи нові держаки для лопат, сап та вил.

  — Доброго дня, Олеже! Не хочу здатися нав’язливою, але за тобою борг. Ти обіцяв мені екскурсію своїм домашнім господарством.

  — А це завжди будь-ласка! — Привітно посміхнувся він у відповідь.

  На превеликий жаль для себе, жінка не відчула у його погляді чи голосі ані ноток зацікавленості, ані симпатії. Жодної хімії. Лише сусідська ввічливість. Сумненько…

  Проте сьогодні її жіноча інтуїція працювала не на усі сто, бо чоловік усе таки відмітив, що коротка джинсова спідничка стрункій та довгоногій «цаплі» дуже навіть личить!

  Можливо, він і надалі б кидав масні погляди у бік Уляниних ніжок, якби у справу не втрутилася Міранда, котрій як завжди не сиділося в хаті. Вона підійшла до хиткого паркану, що розділяв їхні двори, і обпершись об нього руками, голосно та радісно заговорила:

  — Вітаю! А я Ваша нова сусідка. Мене звуть Мирослава! Проте, можете кликати мене просто Міра. Я приїхала не так давно і ще не встигла ні з ким познайомитися.

  «Трясця, трясця, трясця твоїй матері! Краще б ти взагалі нікуди не їхала! Хитра дзиґа! З яких це пір ти згадала, що тебе звуть Мирослава? Ану швидко представся Мірандою аби тим самим відклякнути приземленого і простодушного Олега. Нехай думає, що ти дама з тарганами!» — подумки лютувала Уля.

  Від несподіванки селянин розгубився так, що не одразу й знайшов, що йому відповісти. А потім, оговтавшись від такого щастя, радісно підбіг до паркану і простягнув свою величезну руку з брудними нігтями не через відсутність гігієни, а через постійну працю на землі:

  — Ласкаво просимо до нашого невеличкого, проте екологічно чистого села! Дуже радий знайомству!

  Міра не розгубилася і потиснула його міцну долоню своєю ніжною та тендітною ручкою.

  Уля, яка була змушена побігти за Олегом (не стояти ж самій на подвір`ї) спочатку сприйняла усе це як фіаско, але вже через декілька хвилин відчула як посилилися її почуття протистояння та конкуренції. Перемога має бути за нею! Не бачити Міранді цього мускулистого кріпкого бороданя як свої вух!

  Простягати руку для вітання вона не стала. Але натягнула на обличчя широченну посмішку. При цьому її погляд залишався холодним та колючим:

  — Вітаю, Мірандочко! Я теж тут зовсім недавно, не місцева.

  — Звідки Ви знаєте моє домашнє прізвисько? — Здивувалася дівчина. — Так мене називають тільки рідні та друзі.

  Уляна очікувала, що Олег почне лізти з дурнуватими питаннями по типу що за Мірандочка, проте чоловік нічого розпитувати не став. А просто зачаровано дивився на «Мірандочку», як на восьме диво світу.

  — Справа в тому, що я вже встигла потоваришувати з Вашим братом Максимом. А також він щодня користується моїм душем. — На слові щодня вона зробила особливий акцент, сподіваючись тим самим розбурхати ревнощі у сусіда.

  — Ох, Макс буває таким безтактним. — Ніби вибачаючись, промовила Міра. — Особисто я не люблю приносити незручності оточуючим, тому прихопила з собою чимало одноразових душів.

  «Якщо не любиш приносити оточуючим незручності, тоді котися звідси геть! А нам вже час на екскурсію» — Уляна відправила ментальний посил дзизі, не припиняючи при цьому посміхатися.

  — Мирославо, а чи не бажаєте з нами на екскурсію? — Запропонував чоловік. — Сусідка, як новенька, зайшла подивитися на моє невеличке домашнє господарство. То, можу і Вам якраз показати, якщо це може бути цікавим.

  — Ой, а хто у Вас є? — Ще більш широко відкрила свої зелені сяючі очі Міра.

  — Кролики, качки, бджоли, вівці, коні, поросята, пес… — Взявся переховувати чоловік.

  — Ой, як цікаво, а фотографуватися з ними можна? — Запитала вона таким тоном, ніби це було її давньої мрією і ледь не найбільшим бажанням на світі.

  Уляну ця інфантильність бісила та нервувала неймовірно! Як і кожен «рідний» нам недолік, котрий ми зустрічаємо в інших.

  — Ну звісно можна! Навіть погодувати можна. — Засяяв і розквітнув селянин.

  — Ур-ра-а! — Радісно промовила дівчина.

  «Ну нічого, скоро ти почуєш усі запахи, які доносяться із хліву і твоя радість швидко мине, Мірандочко. Тільки й встигнеш, що накивати п’ятами. А ось селфі чи відосика для тік-току не вийде!» — Зловтішалася в душі Уля.