12

  Бабуся хотіла наректи її Славомирою, але батьки знайшла компроміс і назвали її Мирославою. В дитинстві її завжди кликали Мірою. У підлітковому віці, під впливом зарубіжних серіалів, вона попросила, щоб усі називали її Мірандою. І поступово це звернення приросло до неї, як у сімейному колі, так і серед друзів. Про те, що вона Мирослава, дівчина згадувала тільки тоді, коли справа торкалася документів.

  Її життя було безтурботним та забезпеченим. Точніше таке враження могло скластися зі сторони. Повний достаток у батьківській родині, найкращі няньки, навчальні заклади, репетитори. Тільки елітний одяг та харчування. Вона полюбляла кінну їзду, гру у теніс та заняття на фортепіано. Все як і має бути у справжньої аристократки. І навіть найкращі друзі не здогадувалися про її внутрішню самотність та невдоволеність життям. Попри усе, їй не вистачало звичайного людського тепла, підтримки та піклування. Найріднішою та найдорожчою людиною для неї був брат. Тільки поряд із ним Міранда могла відкрити власну душу і бути сама собою.

  Максим був на чотири роки старшим від неї і, хоч у дитячому віці така різниця є доволі відчутною, це ніколи не заважало їм цікаво та весело проводити разом часом й бути справжньою опорою одне для одного. І якщо більшість дівчаток мріють про те, аби їх майбутній обранець був схожим на тата, то дівчина хотіла, щоб він максимально нагадував їй брата.

  Одного разу вона зустріла такого: привабливого, з вищого кола суспільства, з блискучою освітою. Такого, як і Максим. І такого ж самозакоханого. Денис полюбляв розваги, не любив жодних обмежень щодо себе й надавав перевагу вільним стосункам. Міра закохалася у нього по самі вуха і перший період намагалася не помічати очевидних недоліків. Її кохання, сповнене юнацького максималізму, було сліпим та самовідданим, якщо не сказати саможертовним.

  Спочатку вона закривала очі на очевидні зради. Але обранцю і того було замало. Коли він вирішив змінити формат їхніх стосунків і запропонувати любов на трьох чи, скажімо, відвідування тематичних вечірок, дівчина зрозуміла, що жити у такий спосіб її неможливо. Це просто суперечило її внутрішній природі, яка тяжіла до лебединої вірності, а не пустих розваг.

  Попри увесь біль, вагання та тугу, вона наважилася розірвати стосунки зі своїм хлопцем і перевести його із категорії «коханий» у «колишній». Спочатку Денис намагався її повернути, не скільки зі справжньої потреби душі та серця, стільки зі власного самолюбства. Ну як так, хто міг наважитися покинути першим такого альфа-самця?! Проте тривало це не надто довго. Він швидко викинув із голову ту, яка виглядала дивачкою крізь призму його вільного світогляду. І спокійно продовжив насолоджуватися вседозволеним життям, сповненим пороків та куражу, й надалі. 

  Міранда ж по-справжньому страждала від розриву їхніх стосунків і глибоко в душі сподівалася на те, що Денис зміниться. Зрозуміє як багато він втратив, одумається і спробує її повернути. Однак, нічого подібного не відбулося. Він проживав своє життя і навіть не згадував за неї.

  Дівчина все більше марніла й блідла з кожнем днем. Вона усвідомлювала, що настав час терміново щось змінити у своєму житті. Побути наодинці з собою, десь ближче до природи. Розібратися у власних думках. Залучитися підтримкою брата. Макс зрозуміє і розрадить її. Допоможе вийти з цього замкненого кола апатії та депресії.

  Наразі своїми планами дівчина поділилася тільки з батьками. А брату вирішила поки що нічого не говорити. Зрештою, може вона ще й не наважиться їхати до того лісу. А, якщо все ж налаштується, то нехай це стане приємним сюрпризом!

  Мама Мирослави виявилася не у захваті від думок доньки:

  — Сонечко, але що ти там робитимеш? Який там може бути розвиток?

  — Мамо, що у мене, що у Максима така робота: нам головне: хороша мережа і потужний ноутбук. Весь наш розвиток все одно відбувається у віртуальній реальності.

  — Доню, поблизу жодної, навіть найгіршої перукарні! — Взялася за важку артилерію жінка.

  — Найгірша мені і не потрібна. А до найкращої я і через місяць-другий встигну. Я ж не на все життя туди збираюся.

  — Ігоре, ну скажи хоч ти щось! — Погляд Наталі убік чоловіка був сповнений розпачу та прохання. — Ну поясни нашій доньці, що там їй робити нічого! Ну чому варто було тільки померти моїй мамі, як онуки одразу ж кинулися до старої халупи! Там що медом намазано чи що? Міро, я щось не розумію. Маєш бажання відпочити? Будь ласка! Але їдь до якогось курортного містечка. Наприклад, Яремче. Навіщо ж до забитого села? Там туризм не розвинений жодним чином! Там нічого робити. Хіба що вовком завити від суму та одноманітності.

  — Мамо, завити вовком від одноманітності можна якраз у всіх цих безкінечних перукарнях та салонах!— Не витримала Міранда. — Ми так мало бували у бабусі за її життя. Напевно, не рахуючи дня поховання, останній раз я була у неї років у сім чи вісім.

  — Міро, ти не чуєш мене! Я…

  — Я просто скучила за Максом, мамо. — Перебила її донька.

  Вона знала, що мати залишиться безсилою перед цим аргументом.

  — А я переконаний, що це правильне рішення, доню. — Батько авторитарно поставив крапку у емоційному спорі. — Збирай речі. Завтра наш водій відвезе тебе.

  Рівень внутрішньої Наталіної агресії до чоловіка зріс ще більше. Клятий зрадник! Ну чому він завжди робить усе на перекір!