10

  Ігор дивився на старовинні розмальовані скрині та купу вишитих рушників з огидою та презирством:

  — Наталю, люба, поясни, ну навіщо ти приволокла сюди увесь цей мотлох?

  — Дорогенький, ти просто не розумієш, вартість усіх цих речей може виявитися не такою вже й маленькою. Це тобі не якийсь новоділ під старовину. Їм, щонайменше, понад сто років. Вони дісталися у спадок моїй мамі ще від її бабусі. Рушники вишиті ще на полотні, яке виготовлялося із конопель.

  — Ну просто мрія наркомана, а не ганчірка!

  Не звертаючи уваги на його сарказм, дружина продовжила:

  — Навіть у нас за ці речі можуть запропонувати кругленьку суму, якщо знайти не бідного поціновувача усього українського та старовинного. А десь закордоном, серед представників української діаспори, можна і взагалі відшукати телепнів, згідних заплатити втридорога. Ностальгія, туга за Батьківщиною, і все таке інше. Одним словом, тренди!

  — Хм, ну добре, хочеш побавитися у бізнесвумен? Бався! Може хоч один візит до салону собі оплатиш.

  З кожним роком, глибоко в душі, Наталя починала ненавидіти власного чоловіка усе більше. Так трапляється завжди, якщо людину роблять не просто фінансово залежною, а ще й постійно нагадують про це. Жінка усвідомлювала, що її чоловік мав рацію. Він дійсно платив за усе сам, в тому числі і за свою дружину. Така у нього була позиція. Тільки від цього було радісно і безтурботно лише в перші молоді роки спільного життя. Згодом з`являлися проблеми, псувався характер. Й Ігор, за класикою жанру, звик зганяти поганий настрій на дружині. Таким чином він емоційно та психологічно розслаблявся. Якусь окрему невеличку справу він не став дарувати Наталі принципово. Хотів аби вона пам’ятала з якої діри, з якого лісу він її витягнув колись. І була вдячною за все. Чоловік був переконаний, що не можна давати жінці відчути власну самостійність та силу, інакше потім її несе у фемінізм та інші хащі…

  На мить у неї виникло непереборне бажання схопити один із рушників і вперіщити ним у писок цьому гордієві, так щоб аж український орнамент закрутився перед очима, ніби зірочки. Але вона вчасно взяла себе у руки і стримано відповіла:

  — Так, звісно, у цьому випадку ти маєш рацію, любий.

  — Я завжди маю рацію. — Владно відповів він. — До речі, Макс залишився у селі?

  — Так. Навіть не уявляю, як наш син виживатиме у тій хижі, у тому лісі.

  — Так, як і ти виживала до вісімнадцяти років! — Не пропустив можливості вставити шпильку Ігор і зайшовся бридким самовдоволеним сміхом. — Нехай посидить, розвідає обстановку. Ти ж знаєш, що нам це має бути на руку.

  — Ти думаєш, все вийде? — Із сумнівом запитала Наталя. — Люди можуть не погодитися…

  — Все вийде. — Як істину в останній інстанції промовив чоловік. — У мене по-інакшому не буває. А людей ніхто не питатиме. Точніше, я зроблю усе так, що вони самі відмовляться від того, що мають і будуть тільки раді.

  — Ну, зрештою, ці зміни для них будуть також на краще. — Промовила жінка, аби заспокоїти голос власної совісті.

          ***

  Вперше за увесь час Уляна сама навідалася в гості до свого сусіда:

  — Олеже! Доброго дня! У мене до Вас питання на мільйон: як дістатися до сусіднього села?

  — Ну, як? Можна пішки, але тупотіти доведеться кілометрів 7. Можна кіньми чи на мотоциклі.

  — Зрозуміла. Пішки то далекувато, звичайно. З сусіднього села йде маршрутка до Кременця. Неодмінно маю туди дістатися. Вже майже все закінчилося: і кава, і сир, і йогурти.

  Чоловік, який взагалі не сприймав йогурти за їжу, не міг зрозуміти її смутку. Повен погріб консервації, тушонки. М'ясо, овочі, домашні яйця та молочні продукти можна не за космічну ціну купувати у місцевих. Навіщо взагалі ті супермаркети сільській людині?

  Уляна ж, хоч і полюбляла готувати, але ж не тричі на день. Вона звикла, що один прийом їжі має бути повноцінний. А два інші, це щось легке: по типу канапки з кавою, сирка з бананом, апельсина чи жменьки горішків.

  — А хіба у сусідньому селі не можна кави купити? — Поцікавився Олег. — Обов`язково їхати далі?

  — Я не п`ю розчинну. — Жінка опустила додолу очі, немов зізналася у чомусь ганебному.

  Погляд чоловіка був красномовним, у ньому читалося: «А Уляна балувана!»

  — До того ж я маю зайти на Нову пошту і забрати посилку для Макса. Сестра вислала йому його улюблену каву і ще якісь смаколики. Бо тут такі не купиш навіть у найближчому місті.

Олег присвиснув:

  — А що ж, хіба Максим не поїде особисто забирати свої лахи? Ти у нього тепер за службу доставки, Улю?

  — Та ні, просто мені не складно забрати одну посилку. Я все одно буду у місті. А він якраз працює над проєктом.

  — В поті лиця? Так, що аж душ бігає до тебе щодня приймати від напруження?

  — Так, а що йому робити? Не митися тільки через те, він людина інтелектуальної, а не фізичної праці? — Насупилася жінка, яку почали дратувати стереотипи селянина про жителів міста.

  — Робіть, що хочете! Хоч мийтеся, хоч не мийтеся! Хоч працюйте фізично, а хоч свої дупи від стільців взагалі не відривайте! Збирайся. Я піду запряжу коней. Підкину тебе до маршрутки.