9

  Поки Максим приймав душ, жінка почула, як хтось стукає у двері. Хм, чи не забагато гостей для одного дня? Може це нова знайома Оленка, прийшла попліткувати і вивідати щось цікавеньке? Уляна вже здогадувалася, що у селі люди часто заглядають одне до одного без запрошення та попередження, просто між справами.

  Але яким же здивуванням стало, коли на порозі вона побачила Олега.

  — Привіт. — Промовив він, незручно тупцюючись на місці. — Я з тобою поговорити хотів.

  — Привіт. — Насторожено відповіла Уляна. — Говори. Я тебе уважно слухаю.

  — Можна увійти?

  «От грець! Ну не проганяти ж його!» Десь фоново у думках жінки проскочила здорова ідея про те, що варто одразу зазначити, що у неї гості. Але чомусь вона розгубилася і навіть словом не обмовилася. Лише мовчки кивнула на знак згоди.

  Олег увійшов, навіть не помітивши пару стильних чоловічих туфель, що стояли у коридорі на килимку. Не дивлячись під ноги, він скинув з себе гумові калоші. Шматочок грязюки з соломою відлетів прямісінько на відполіроване та сяюче чистотою взуття Максима.

  Серце у Уляни завмерло. Але думку про те, щоб обережно протерти туфлі вологою серветкою, вона втратила одразу тільки-но побігла за чоловіком, який упевнено прямував до кухні, немов у себе вдома.

  Ванна кімната знаходилася поряд з просторою кухнею. Проте Олег не одразу почув шум води. Він був занурений у власні роздуми і мало реагував на зовнішні подразники.

  — Чаю, кави? — Запитала трохи схвильована жінка і відчула як починає червоніти.

  — Та все одно! — Відмахнувся рукою здоровань.

  Він не обтяжував себе правилами етикету  і не дякував на кожному кроці.

  — Улю, я чому до тебе прийшов. Хочу перепросити. І за те, що прибіг до тебе з самого рання з проханням обмити покійну. І за те, що розізлився на відмову. Ти нікому і нічим тут не зобов’язана. Я маю визнати свою провину. До того ж, мені вже підказали, що обмивати покійника можуть тільки старші жінки, які не мають більше народжувати.

  Вона й сама не знала, що йому відповісти на усе це, тому просто промовила:

  — Та все нормально, Олеже. Ти не переймайся.

  При цьому вона чудово розуміла, що йому, як і кожному трішки самозакоханому чоловіку, дорогого коштувало не просто визнати свою провину. А ще й перепросити за неї віч-на-віч.

  Отримавши пробачення й відволікшись від неприємних думок, сусід нарешті спустився з небес на землю і звернув увагу на звуки, що доносилися з ванної кімнати. Його слух загострився, ніби у сторожового пса, якому дійшло, що він проґавив чужинця:

  — Що це? Улю, ти не сама? Пані Галина повернулася з Польщі?

  Його підсвідомість ще намагалася підкинути безпечні варіанти.

  Жінка набрала повні груди повітря і випалила на одному диханні:

  — Ні, це на пані Галина. Так, я не сама, Точніше сама, але у мене гості…

  Невідомо скільки іще б тривали її плутані пояснення, які виглядали, ніби виправдовування, якби не відчинилися двері ванної кімнати. У всій красі, в чому мати народила, показався Максим. І тільки на стегнах у нього був намотаний рожевий пухнастий рушник з сердечками, який не доходив навіть до колін. Він не одразу помітив Олега, тож на додачу ще й випалив:

  — Ох, Улянкою, дякую тобі! Нарешті розслабився, як треба! А то сама розумієш, цілу добу не мав…

  Тут він побачив шокованого Олега, який сидів з округлими очима і відвислою щелепою. І повільно додав уже з меншим ентузіазмом:

  — Цілу добу не мав душу.

  Олег, від незручності, перевів погляд на Улю і пискнув, ніби підліток:

  — Ти вибач, що я без запрошення.

  Жінка розгубилася, зашарілася, і бовкнула дурницю:

  — Та нічого! Ти теж заходь, коли захочеш.

  Краще б вона втратила дар мови у цей момент. Фраза вийшла ну дуже неоднозначною. Щоб якось виправитися, вона додала:

  — Хоча, у тебе ж напевно є душ? Тоді можеш не заходити. Просто у Максима, точніше у його покійної бабці, не було ванної кімнати. От він і зайшов. Хоча про що це я… Ти все одно заходь, хоч є у тебе душ, хоч нема.

  Наприкінці Уля не витримала і розсміялася від усього цього сюрреалізму.

  Олег дивився на «цаплю» і намагався зрозуміти: це саме таких як вона називають міськими навіженими чи ні?

  — Добре. Я зайду, якось іншим разом. На все добре.

  Він поспішив покинути будинок так швидко, ніби застав Уляну з Максимом на чомусь непристойному. Хм, хто б міг подумати що такий фізично розвинений, повен сил чоловік, виявиться настільки вразливим емоційно? Невже за його ведмедячою, подекуди грубою поведінкою, ховається душа справжнього романтика?

  — Це що було? Точніше хто? — Запитав Макс.

  — Це мій сусід Олег. І твій, до речі, також. Ще познайомитеся, при нагоді.

  — Хм, дивний він якийсь. Дикий. Ну добре, Уль. — Продовжив він як ні в чому не бувало. — Давай ще по каві, і я побіг. Бо маю ще попрацювати над одним проєктом.