7

  Провести бабу Орисю в останню путь зібралися майже усі мешканці села. Самі ж родичі покійної приїхали уже тоді, коли священник закінчував заупокійну службу. Неподалік кладовища зупинися дві автівки: чорний ленд крузер і  червоний ягуар. Місцеві бачили такі машини хіба що у кінофільмах, які дивилися ввечері після важкої денної фізичної праці.

  З ленд крузеру вийшов уже немолодий, проте худорлявий та спортивний чоловік із пофарбованим волоссям та бородою. Він волів залишатися жагучим брюнетом навіть тоді, коли природа та час привнесли сивину у його образ. Нова знайома Уляни, Оленка, зашепотіла їй на вухо, дивлячись в сторону візитерів: «Це Богдан, син покійної. Крупний бізнесмен».

  З ягуару вийшла доглянута білявка дещо пишних форм. Вона жила в ногу з часом і формувала свій стиль згідно до останніх тенденцій. Ніщо в її образі не нагадувало про минулі роки. І це дозволяло виглядати їй значно молодшою, попри те, що вона мала вже двох дорослих дітей. «О, а це донька баби Орисі. Наталя. Та ще фіфа. Сама – нуль без палочки. Але дуже добре влаштувалася. Має впливового чоловіка» — знову проінформувала Улю жінка.

  З тієї ж автівки вийшло ще двоє молодих людей: струнка русява дівчина із довгим волоссям, років двадцяти чотирьох. І чоловік на вигляд років двадцяти п’яти-тридцяти: гарний, випещений та, на перший погляд, самозакоханий. Його стрижка та костюм не мали жодних недоліків і коштували чималеньких грошей. Це міг зрозуміти навіть той, хто зовсім не розбирався у розкішному житті. «Онуки покійної. Міранда та Максим. Вона чи то художник, чи то дизайнер. Він щось там по комп’ютерам. Чим займаються? Незрозуміло. Певно, промотують батькові статки!» — Оленка ввела в курс справи свою нову знайому.

   Уляна дивилася на усе це пихате забезпечене кодло і не могла зрозуміти одного: невже вони, зі своїми статками, не могли забрати свою бабцю до гарної приватної клініки, коли та занедужала? Невже не могли заздалегідь оплатити усі ритуальні послуги? Певно, одна тільки пара шкарпеток, які вони носять, коштує вдвічі дорожче, аніж труна, вінки, хрест і всі інші похоронні речі разом узяті. В той час, люди усім селом збирали кошти аби організувати похорон. Місцеві чоловіки копали могилу за просто так, не розраховуючи на оплату власної праці, але очікуючи хоча б на невеличку вдячність. Але, що найсумніше, рідня баби Орисі зовсім не перебувала у скорботі. Ніхто з них навіть не плакав. Вони ховали власні очі під сонцезахисними окулярами, а в руках тримали сухі хусточки, які жодного разу не піднесли до обличчя.

  Жінка силилася зрозуміти навіщо взагалі вони сюди приїхали і не могла. Чисто для галочки? Але перед ким? Думка місцевих їх однозначно не турбує. Заради спадку? Але навіщо їм хатина у далекому забитому селі? Що вони будуть з нею робити? Продадуть, щоб на ту суму що? Декілька разів сходити до салону? Чи нащо їм взагалі може вистачити тієї суми? Скоріш за все, вони навіть до будиночку заходити не будуть. Як тільки могилу повністю засиплють землею і встановлять хрест, родичі одразу ж посідають у свої автівки і гайнуть до дому, навіть не залишившись на поминальний обід. Добре, якщо хоч компенсують місцевим витрати на похорон.

  Проте у своїх здогадках Уля помилилася. Рідня покійної щедро розрахувалася з людьми за усіх їх матеріальні, моральні та фізичні витрати. Попри сумну подію, глибоко в душі люди раділи. Аби отримати такі кошти їм довелося б місяць працювати за кордоном. Брати будь-які гроші відмовився лише Олег, який жив із почуттям власної гідності та поваги до себе. Чим викликав у Уляни неабияку повагу. Свою відмову від матеріальної подяки він мотивував тим, що баба Орися усе життя була його доброю сусідкою, яка ще няньчила його малого. І взяти хоча б копійку він вважав кощунством. Це як продати власну людяність.

  І діти, і онуки покійної, усі залишилися на поминальний обід. Син Богдан лише стримано їв котлети, пояснивши це тим, що у його раціоні присутні переважно білки, а вуглеводів він вживає мінімум. Ох, наївний Богдан! Якби він тільки знав скільки хліба додали місцеві мешканці до фаршу, то навіть дивитися б боявся у сторону тих котлет. Алкоголь він вживав лише елітний, дешеву горілку боявся навіть нюхати. Але версія для місцевих була, що спиртне він не вживає взагалі. Перед цими дикунами тільки заїкнися, що алкоголем перебираєш. Чого не вистачало, ще по писку отримаєш!

  А от Наталя навпаки з неабияким апетитом наминала усе, що стояло на столі: борщ зі сметаною, до якого постійно брала білий хлібчик, котлети, голубці, смажені пиріжечки. Горілку вона пила так лихо, що навіть місцеві чоловіки дивилися у її бік з повагою. Вогонь, а не жінка! У Уляни ж склалося враження, що бідолашна тривалий час сиділа на дієті, або ж довго харчувалася чимось на кшталт червоної риби на пару, авокадо та перепелиних яєць. Вона так скучила за звичайними буденними українськими стравами, що їла їх як в останній раз. Міранда ж і Максим ліниво колупалася в голубцях у ті рідкісні хвилини, коли відривалися від екранів власних телефонів.

  Після завершення поминального обіду, уся рідня покійної баби Орисі відправилася до її будиночку. Пробули вони там близько години. Уляна бачила у своє вікно, як Наталя виносила з оселі різні вишиванки та скриньки, розписані українським орнаментом.

  Але найбільшою несподіванкою стало те, що візитери вирішили повертатися додому не в повному складі. Онук покійної, Максим, прийняв рішення на якийсь час залишитися жити у оселі своєї бабці. Тож найближчим часом Уляна мала познайомитися із новим сусідом.