6

  Олег стояв у густій соковиті траві, що доходила йому ледь не до колін. Довкола нього були домашні тварини і літали бджоли. Сонячне проміння заливало усе довкола. «Напевно так виглядає життя у Раю» – подумала Уляна, що стояла навпроти нього. Раптом земля між ними зі страшним гуркотом почала тріскатися і частина, на якій стояла жінка, віділлялася все далі й далі. Вона обернулася і помітила, що довкола усе сіре і похмуре, оповите вихлопними газами автомобілів і смогом. Під ногами у неї не було ані землі, ані травинки, лише сірий потрісканий асфальт, який повільно починав плавитися. Невже саме так виглядає пекло? Чим далі вони віддалялися одне від одного, тим сильніше чоловік кричав її ім`я: «Уляно, Уляно!». Так, ніби це могло хоч якось допомогти йому втримати її.

  Уляна схопилася на ліжку, зрозумівши, що це був лише нічний кошмар. Але стукіт і крики її імені нікуди не поділися. Це був голос Олега. Жінка нащупала рукою телефон, що валявся поряд на постелі і, потираючи очі, поглянула на дисплей: п’ята ранку. Переселивши сонливість і запаморочення у голові від надто різкого пробудження, вона підвелася з ліжка й підійшла до вікна. Відсунула убік штору і побачила Олега, який наполегливо стукав у скло. Жестом показавши, що зараз відчинить, Уля поспішила до коридору.

  — Ти казала, що до тебе можна звертатися за допомогою. — Стурбованим голосом з порогу почав він, навіть не привітавшись.

  — Так, можна. — Позіхаючи, відповіла вона. — Тільки спочатку треба кави попити.

  — Ранок починається не з кави. Треба обмити бабу Орисю.

  — Допомогти помити? Добре, зробимо. Тільки давай спочатку все ж кави з тобою поп`ємо. Бо я без неї взагалі прокинутися не можу.

  — Улю, ти не зрозуміла. Бабу Орисю, упокой Господи її душу, треба обмити, а не помити. Вона померла вночі.

  Від такої несподіваної звістки жінка завмерла на місці. Усю кволість та залишки сонливості мов рукою зняло, навіть без кави. Звичайно, вона пропонувала свою допомогу у догляді, але обмивати тіло незнайомої покійниці… До такого вона була не готова.

  Тим часом Олег, ніби не помічаючи її розгубленості та шоку, продовжував:

  — Родичів я уже сповістив. Але вони встигнуть приїхати лише на похорон. Усі організаційні питання вирішуємо селом на місці. Потім рідня розрахується.

  — Послухай, Олеже, але ж є різні ритуальні бюро, послуги… Я не зможу…

  Він подивився на неї з подивом і презирством. Цапля вона і є цапля!

  — Ти що людину обмити не зможеш?

  — Покійну людину. — Зауважила вона. — Я не працівниця моргу.

  Чоловік лише мовчки махнув рукою, розвернувся і пішов.

  Уляна побігла за ним:

  — Почекай. Я так розумію, поминальний обід замовляти не будуть? Місцеві готуватимуть своїми силами? Отут я можу допомогти. Зварити борщ чи насмажити пиріжків.

  — Пий свою каву. — Буркнув Олег так, ніби відправив її далеко і надовго.

  Жінка залишилася наодинці і не придумала нічого кращого, аніж дійсно взяти і поставити каву. Ну що зараз змінить її самоїдство? Зрештою, єдині люди, які наразі повинні відчувати докори сумління, це рідня баби Орисі. Вони не переймалися ані останніми тижнями її життя, коли вона вже занедужала і злягла. Ані тим аби самостійно провести її в останню путь, а не напрягати власними обов’язками сторонніх людей. То чому цим має перейматися вона?

  Їй була незрозуміла така різка реакція Олега на її байдужість. Як людина, котра усе життя провела у місті, вона звикла, що оточуючі люди ставляться одне до одного з прохолодою і живуть по-принципу: ніхто нікому нічого не винен. Велике місто – це як одна суцільна сфера послуг. Замовити можна будь-що: будь-які капризи чи допомога за ваші гроші!

  Життя ж у селі було докорінно іншим. У цьому маленькому прошарку суспільства усе йшло по-своїм законам: люди могли розраховувати на себе та своє оточення, сусідів. Усі добре знали одне одного і жили як одна велика рідня: сварилися, любилися, пліткували, але щоб не трапилося, у скруті завжди приходили одне одному на допомогу. Тут не було послуг на будь-який смак та гаманець. Єдина послуга, яка була тут завжди актуальною та безцінною, це людяність. І Уляна, з її ментальністю міської жительки, це мала ще тільки усвідомити.

  Засунути вона уже так і не змогла. Просидівши у будинку до обіду, Уля нарешті вийшла з будинку і, спустившись з пагорба, попрямувала вулицями. Хто такий Олег? Просто її тимчасовий сусід, якому вона нічим не зобов’язана. Вона не повинна ані звітувати перед ним, а не просити дозволу на щось. Познайомившись із першою зустрічною жінкою, Уляна представилася, розповіла про себе і виявила бажання допомогти з приготуванням обіду. Нова знайома Олена цьому тільки зраділа: і поговорити буде про що  та й ще одні руки зайвими не будуть!