5

  Коли Олег відімкнув двері і вони увійшли до будинку, в Уляни виникло якесь внутрішнє відчуття, ніби вони опинилися у своїй оселі. Довкола стояла тиша і запах пилу. Тільки чулися віддалені звуки дощу, що крапотів у вікна. Одразу захотілося аби зашумів пузатий яскравий чайник, з якого б піднімався густий пар. Зробити запашного чаю і просто посидіти із новим знайомим за приємною розмовою.

  — У пані Галини тут комфортно: є санвузол у будинку, тож бігати на вулиці до туалету чи гріти воду аби помитися не доведеться.

  Жінка слухало його і дивувалася. Невже у наш час ще є люди, котрі живуть у таких умовах?

  Тим часом чоловік, змахнувши із чола краплини дощу, продовжував:

  — Мотається бідна жінка весь час до Польщі, ремонти робить, умови покращує. Хоче аби дітям у спадок дісталося найкраще. Тільки все одно не розуміє, що вони уже не проміняють міське життя на будиночок у віддаленому хуторі.

  Останні  слова він промовив із відчутним сумом у голосі.

  — Вам подобається життя у селі? — Поцікавилася Уля, внутрішньо підготувавшись до його саркастичної відповіді.

  Проте Олег відповів простодушно, без усіляких шпильок:

  — Так. Я не люблю сидячий образ життя. Кожному своє, звичайно. А ще тут дуже гарна природа. Думаю, Вам сподобається у нас. До речі, а що привело Вас до села? — Заздалегідь знаючи відповідь на це питання, поцікавився чоловік.

  Таким чином він хотів перевірити її на щирість.

  — Ох, знаєте, те як я опинилася тут, це дуже непроста і особиста тема! Точно не для першого дня знайомства. Може розповім якось при нагоді.

  — Гаразд, домовилися!

  Йому сподобалося те, що вона не стала брехати чи щось вигадувати, а просто обережно уникла теми, на яку не бажала наразі говорити.

  — Ви не надто поспішаєте? Може чаю?

  Олег вагався. В його житті вже доволі давно не були постійної жінки. А «цапля» як він подумки прозвав її через високі підбори та стрункі довгі ноги, хоч одразу його і дратувала, але згодом почала викликати зовсім інші відчуття. Занадто ніжні руки, занадто ласкавий погляд, занадто теплий відтінок волосся. Всього занадто, аби сподобатися тільки як людина.

  Ще не вистачало наламати дров, краще піти геть від гріха подалі. До недолугих компліментів сільського дурника він звичайно не докотиться. А ось налякати заїзну кралю своїми відвертими поглядами, таке цілком можливо. Він ніяково склав руки нижче живота і закашлявся:

  — Дякую. Піду я. Справ ще багато.

  Варто було йому це промовити, як в одну мить легенький дощ за вікном знову перетворився на сильну зливу.

  — Ну і куди Ви у таку погоду зараз? Сідайте, поп’ємо чаю. А потім підете. Нікуди Ваші справи не подінуться. До того ж обіцяю, що я Вас не з`їм.

  «А ось я Вам такого пообіцяти не можу»  –  подумав Олег, затримавши погляд на вирізі її білого светру. А в голос відповів:

  — Добре. Думаю, господарство не пропаде, якщо відлучуся на годинку.

  Вже сидячи на кухні за круглим столом і тримаючи у руках горнята із гарячим трав’яним чаєм, Уля поцікавилася:

  — А у Вас велике господарство?

  — Не дуже. Маю двійко коней. З десяток овець. Тримаю кроликів та птицю: курей, качок, гусей. Цього року взяв ще пару поросят. Але справжня моя пристрасть – це бджільництво, от пасіка у мене чималенька. Ну і, звичайно, куди ж без домашніх улюбленців: кішку звуть по-простому, Мурка, а ось пса, із любові до історії, я назвав Курган.

  — Ну нічого собі невеличке господарство! — Сплеснула у долоні жінка. — Олеже, дорогий, дайте слово, що влаштуєте мені невеличку екскурсію!

  Її проханням чоловік відверто здивувався. Неочікував він від міської «цаплі» такого живого інтересу до свійських тварин. А як же неприємні запахи і все таке інше?

  — Добре, якщо Ви так хочете. До речі, зі мною можна і на ти.

  — Аналогічно! — З вогником у очах відповіла жінка. — Можете називати мене просто Уля.

  — Просто Уля, як ти уже могла помітити, на пагорбі знаходиться лише три будинки. Я живу через хатину від тебе. Оскільки ти тут новенька, можеш звертатися з будь-яких питань у будь-який час. Допоможу чим зможу! Аби дістатися до інших сусідів, що живуть вулицями, доведеться непогано так помісити грязюку після дощів. Та й без дощів дорога тут така, що на підборах багато не находишся.

  Жінка весело розсміялася:

  — Далися тобі мої підбори, Олеже! Я й кросівки з собою маю. Так що нема проблем! Скажи, а хто мешкає у хатинці між нами?

  — Мешкає там старенька, майже дев`яносторічна бабця Орися. Занедужала. Вже скоро тиждень, як злягла. А родичі й носа не кажуть.

  — А ти телефонував їм?

  — Звичайно. Всі зайняті, по роботах. Сказали, що в найближчі дні вирватися ніяк не зможуть. Просили доглянути і обіцяли віддячити. Тільки не потрібна мені їхня «вдячність», розумієш? Мені стару шкода просто.

  — Розумію. — Тихо відповіла Уляна. І, несподівано для самої себе, запропонувала. — Слухай, якщо тобі буде потрібна допомога, то ти кажи, не соромся. Я можу їсти приготувати чи просто посидіти поряд з сусідкою, з якою ми іще не знайомі. Почитати їй щось. Все одно я не знаю чим мені тут займатися одразу. Байдикувати хіба що.