4

  Розгніваний чоловік з неабиякою силою та люттю колов на подвір`ї дрова. І хоч до зими було ще далеко, саме цей спосіб допомагав йому найдієвіше позбутися від негативних емоцій. Ну й авантюру ж утнула його дивакувата тітка! Вирішила підтасувати події так, аби до його села завітала міська краля. Але хіба хоч одна з них погодиться на таке при здоровому глузді? Поїхати до невеличкого селища, скоріше сказати навіть хутора, що межує з лісом. Аби потрапити до звичайного продуктового магазину чи амбулаторії і то доведеться їхати до сусіднього населеного пункту! Та ще й як! Не на позашляховику, а на конях чи старому мопеді. Останній, по міркам місцевих, розкіш, яку дозволити собі може не кожен.

  Після смерті свої сестри Орисі, Розалія, яка ніколи не мала власних дітей, немов перетягнула на себе материнську роль. І почала перейматися життям сорокарічного племінника, ніби той був розгубленим та безпораднім хлопчиськом. Поки була жива Орися, жінку зовсім не турбувало холостяцьке життя племінника. Як тільки ж сестра пішла у засвіти, Роза загорілася ідею-фікс будь-що влаштувати сімейне життя Олега.

  Проблема полягала ще й в тому, що холостяк мешкав у доволі віддаленому від цивілізації селищі. Ну що поробиш, якщо подобалося йому таке життя, поблизу лісу. А от всі більш-менш путящі, на погляд пані Рози, жінки давно вже  виїхали до великих міст або хоча б найближчого райцентру. Залишилося не так багато представниць прекрасної статі: одні  з них уже мали родину,  другі були розведені, але при цілій купці дітей, інші щільно сиділи на чарці. І з кого тут обирати? Вмовити племінника перебратися хоча б маленького міста або ж села з розвиненою інфраструктурою було неможливо.

  Олег був високим та дужим сорокарічним чоловіком. М`язи усього його тіла, а особливо рук, були загартовані у щоденній фізичній праці. Легка сивина навіть пасувала його темному хвилястому волоссю. Риси його обличчя були крупними та виразними. З перших секунд погляд його блакитних, майже синіх очей часто міг здатися похмурим і навіть не привітним. Але варто було затриматися на ньому зовсім трішки, щоб помітити веселі та теплі іскринки, що свідчили про його душевну доброту.

  У манері спілкування він ніколи не був улесливим, і часто здавався грубим. Говорив, що думав і не надто добирав тактовних слів. Загалом, у прямолінійних людей він викликав повагу та симпатію. А ось кабінетні щури не переносили Олега на дух, тому чоловік рідко ладив із посадовцями, коли їздив до міста вирішувати якісь нагальні питання. Оцінити його гідно могла не кожна жінка. Тільки вільна духом від нав’язаних стереотипів та оцінки соціуму. Уляна ж, яка скоро мала зустрітися йому на життєвому шляху не тільки волею випадку, а й стараннями «ворожки», такою зовсім не була. І що могло вийти з усієї цієї авантури, достеменно знати могли лише в небесній канцелярії. Хоч би не промахнулася у своїх хитросплетіннях пані Розалія, хоч би не промахнулася…

  Варто відзначити, що «провидиця» доклала неабияких зусиль для того, аби зірки зійшлися! Вона навіть зв’язалася зі своєю доброю знайомою Галиною, яка знаходилася на заробітках у Польщі. І домовилася аби та розмістила оголошення про здачу в оренду свого будиночку. Будиночок й насправді пустував, за ним якраз  періодично наглядав Олег.

  Галина розмістила оголошення на усіх можливих сайтах про те, що на період свого перебування в Польщі безкоштовно пустить пожити до своєї оселі самотню добропорядну жіночку, з умовою оплати комунальних послуг. Як не дивно, дзвіночків було не так вже й багато. Ніхто не хотів жити навіть безкоштовно там, де не ходить жоден транспорт і немає ані однісінького магазину. А ось Уляна на пропозицію клюнула.

  Що цікаво, в справу вмішалася не лише пані Розалія, а й сама доля. Уляні не довелося брати на роботі лікарняний, довготривалу відпустку чи писати заяву на звільнення. Вона потрапила під абсолютно непередбачуване скорочення штату, яке пройшлося по усьому колективу колись успішного виробничого підприємства, що раптово зазнало невдачі на ринку. Тож жінці й дійсно не залишалося нічого, окрім як спробувати влаштувати особисте життя, орієнтуючись на поради ворожки, в якої вона нещодавно була на прийомі. 

  Коли Олег вперше побачив Уляну здалеку, то ледь сокиру собі на ноги не впустив. Спочатку він вилаявся добротною чоловічою сільською лайкою, а потім додав:

  — А це ще що за цапля суне? Трясця її матері…

  Асфальтом довкола і не пахло. Пахло соковитою, весняною, зеленою травичкою. А ще мокрою землею. Жінка тягнула у руках чималі валізи, грузнучи підборами у багнюці.

  Чоловік кинувся їй на допомогу. Навіть не привітавшись, він вихопив із її рук важку ношу і непривітно буркнув:

  — Ви в село їхали чи на подіум? По нашим стежкам підбори не носять.

  Попри його поведінку і дощ, який ще слабенько капав зверху, настрій у Уляни був пречудовий:

  — Яке у вас повітря! А трава яка зелена! — Щасливо промовила вона.

  — А у вас у місті фіолетова? — Запитав Олег і відчув себе справжнім королем сарказму та гумору.

  Чомусь ця щаслива цапля його дратувала. Приїхала тут, розцяцькована і на підборах! А з нього піт л`є після півторагодинних забавлянь з дровами. Добре, хоч дощ йде. У ванільних цитатах соцмереж сильні та самотні жінки ховають за дощем свої сльози. А у сільських реаліях життя працьовиті чоловіки ховають за ним свій піт.

  Вона пропустила його словесну шпильку повз вух. Псувати стосунки із новим знайомим їй не хотілося.