3

  — Ну що там, що? — Нетерпляче запитала жінка.

  — Почекай. — Коротко відповіла «провидиця» і продовжила робити паси руками над кришталевим шаром.

  Тут Уляні пригадалися слова найкращої подруги про те, що її неодмінно втягнуть у якийсь безглуздий ритуал. Від цього вона внутрішньо напружилася і вже підготувалася вислуховувати вказівки про те, що доведеться відшукати крильця мертвого кажана, засушену жабу чи ще щось із цієї опери.

  Якраз на вершині її невеселих роздумів пані Розалія видала, як відрізала:

  — Ти маєш переїхати до села.

  — Що? — Не зрозуміла вона.

  — Вищі сили підказують, що якщо ти хочеш позбутися самотності і зустріти свого судженого, то маєш переїхати до села. — Безапеляційно заявила Бельгман. — Це єдиний шлях до вирішення проблеми.

  — А не можна якось інакше? — Ніби студентка, що не встигла підготуватися до пари, запитала жінка.    — Є ж якісь альтернативні варіанти? Відверто кажучи, життя у селі мене зовсім не приваблює. Може достатньо буде якогось ритуалу? Якщо треба, я можу пошукати жаб’ячі лапки.

  — Жаб’ячі лапки будеш шукати у ресторані французької кухні. — Розсміялася пані Розалія. — Ти на прийомі у ясновидиці, а не в гостях у казки. Ще б запропонувала мені подарувати мітлу у якості транспортного засобу. Розвеселила мене, чесне слово! Я кажу лише те, що бачу. Життя у великому місті ніколи не подарує тобі сімейного щастя. Ти можеш побудувати гарну кар’єру, можеш влаштувати своє життя з комфортом і жити для себе. Але про кохання тоді забудь.

  — Та я не женуся за кар’єрою. — Ніби виправдовуючись, пояснила Уляна.

  — Тим паче.

  — Але навіть не уявляю, куди саме мені поїхати. Бабусиного будиночка у селі я не маю.

  — Не хвилюйся. Зараз запитаємо у маятника. Він вкаже нам область на карті, куди саме ти маєш поїхати. А назва селища прийде мені на думку екстрасенсорно. — Пояснила Бергман.

  — Давайте спробуємо. — Погодилася відчайдушна клієнтка.

  Підприємлива «ворожка» розгорнула на столі карту України, дістала камінець рубіну що прикріплювався до тонкого шкіряного шнурочка і почала водити ним над мапою. Раптом гостре вістря камінця зупинилося на кольоровому клаптику з написом: Тернопіль.

  — Їхати маєш на Тернопільщину. — Діловито повідомила Розалія.

  — Далекувато буде. — Зітхнула жінка.

  — За справжнім коханням і на край світу можна піти. — Резонно зауважила «провидиця». — А потім назвала своїй клієнтці назву населеного пункту, куди варто їхати за сімейним щастям.

   Як не дивно, ця назва Уляні ні про що не говорила. Але все ж вона вирішила уточнити на всяк випадок:

  — Як надовго я маю їхати туди? Це терміново чи може почекати? Сподіваюся, я хоч не зустріну свого судженого там? — З острахом поцікавилася вона.

  Своє життя у селі вона справді не уявляла і майбутнього принца воліла бачити на білому коні лише фігурально, а не у прямому сенсі цього слова.

  — Краще не зволікати. Наступна нагода випаде не раніше аніж через п’ять років. Мить для переїзду має бути влучна. Так працює астрологія. Рух планет зміниться і пиши пропало! А все інше побачиш згодом, зарано тобі знати усе. Не розумом осягнеш, а серцем відчуєш!

  — Добре, я подумаю.

  — Думай. Тільки пам’ятай, що часу у тебе до кінця місяця. Потім хоч їдь – хоч ні, а в найближчі п’ять років на щастя в особистому житті не розраховуй.

  Після останніх слів пані Розалії Уляна неабияк налякалася. Чекати судженого майже до сорокета їй точно не хотілося. Сказати відверто, від іменитої ворожки пішла вона дещо розгубленою і як вчинити правильно не знала. Аби переїхати до села, на роботі доведеться розрахуватися. А з іншого боку, змін їй хотілося давно. На перший час заощадження є. Зрештою, не все ж життя їй в селі сидіти. А заради особистого щастя можна і ризикнути! Підписатися на невеличку авантюру!

  Опісля того як за клієнткою закрилися двері, Розалія Бельгман дістала мобільний і набрала номер свого племінника, який холостякував в одному із невеличких сіл Тернопільщини.

  — Олежику? Привіт! Це тітка Роза. Ну як ти там? — Привітно привіталася вона. — Холостякувати ще не набридло? Я тут що вирішила, будемо влаштовувати твоє особисте життя. І не сперечайся з тіткою Розою, ти ж знаєш, що то справа марна. Слухай уважно і запам’ятовуй: жінку звуть Уляна, до кінця місяця вона стане твоєю новою сусідкою. Тітка Роза про все попіклувалася.

  Закінчивши розмову із племінником, жінка перевела погляд на свого рудого пухнастого кота Конфуція і промовила:

  — От тільки не засуджуй мене, любий друже, не засуджуй! Так, трішки позловживала своїм службовим положенням. З ким не буває! Ну сподобалася мені ця Уляна, хороша жінка! Видно, що шукає справжні почуття та стосунки, а не гаманець. Тільки у місті вона собі справді пару не знайде, давай подивимось правді в очі, Конфуціє! Там один краще іншого, завжди є з ким порівнювати. А от поїде в невеличке село: там один кривий, другий завжди на підпитку, третій розведений і аліменти виплачує на чотирьох дітей. Та наш Олежик їй просто принцом здасться на їхньому фоні! Нехай змінить обстановку, бо її око надто замилене шаблонними ідеалами.