Розділ 7. Еліара.

Ніч минула спокійно, а от ранок зустрів грозою та зливою, ще й вітер здійнявся. Продовжувати шлях в таку погоду не хотілося, тож, я вирішила перечекати негоду.

В їдальні зранку на подив було порожньо. Схоже, постояльці або десь вже поїхали по своїх справах, або просто ще сплять. Годинник на стіні показував пів на восьму ранку.

Я підійшла до вчорашньої офіціантки, що якраз натирала столи та привіталася з нею:

— Доброго ранку! Чи можна замовити кави?

— Доброго ранку, — усміхнулася дівчина. — Авжеж. Але чому лише тільки каву? У нас дуже смачна запіканка та омлети. Бажаєте скушувати?

— Із задоволенням, дякую.

— Пару хвилин, я все принесу.

— Скажіть, а чи є тут бібліотека? Поки вірує негода, хотілося б провести час за читанням, — подивилася на неї я.

— На жаль, ні. Але є кілька книг у чергового. Я там точно бачила. Гадаю, ви можете взяти, — усміхнулася дівчина.

Я перевела погляд у вікно: дощ й не думав вщухати. Мій подальший шлях пролягатиме через річку та ліс. Я обійняла себе руками, адже від думок про можливу ночівлю просто неба стало раптом холодно.

— Добре, що ви вирішили залишитися тут, пані, — офіціантка поставила переді мною тарілки. — Віктор щойно сказав, що через зливу річка вийшла з берегів та обвалився міст. Постраждало кілька людей, що виїхали перед світанком у напрямку Вовковиїв.

— Як це? — злякано подивилася на неї. — Сподіваюся, з ними все гаразд?

— На щастя, так. Ними опікуються лікарі сусіднього села, — відповіла дівчина. — До речі, моє ім’я — Яна.

— Мері, — назвалася у відповідь.

— Отже, Мері, боюся, що вам доведеться трохи затриматися у нас. Іншої дороги на схід немає. Ви ж туди прямуєте, чи не так?

— Так. І у мене обмаль часу…

Справи були кепські. Одна справа: перечекати кілька годин, інша — декілька днів. Мене можуть шукати, а я цього зовсім не хочу.

— Проти сил природи людина безсила, — зітхнула Яна.

— Та це зрозуміло, — кивнула у відповідь. — Я залишуся поки буря не вщухне.

Яна кинула на мене ще один співчутливий погляд та поспішила до відвідувачів, що якраз зазирнули до їдальні.

Я ж поснідавши повернулася у кімнату та просто на підлозі розстелила мапу нашого королівства. Провела олівцем лінію, що з’єднувала Калинівку та Вовковиї, знайшла той самий міст та переконалася, що ця дорога дійсно єдина. Ще й проходить вона через ліс, в якому й водяться дикі вовки, адже село недаремно отримало свою назву.

Я підвелася та підійшла до вікна, за яким вирувала стихія. У розчинені навстіж ворота постоялого двору влетів вершник у промоклому плащі. Він скочив з коня та влетів всередину:

— Гей, є тут хто-небудь?! — почулися крики, і я поспішила спустися вниз, адже це була нагода дізнатися що насправді сталося на річці.

Я завмерла на сходовому майданчику, прислухаючись до розмови гостя з тим самим худорлявим хазяїном готелю.

— До ваших послуг, пане, — усміхався Віктор.

— Наказ Його Величності! — проговорив королівський посильний, і я зрозуміла, що мені варто сховатися та сидіти тихо.

— Щось трапилося? — тремтячими руками взяв до рук папір з гербовою печаткою хазяїн готелю.

— Всі дівчата, що досягли віку вісімнадцяти років та не отримали пропозицію одружитися, мають прибути до столиці наступної неділі для участі у щорічному відборі… — промовив гонець.

А я полегшено видихнула. Втім, розслаблятися зарано. Адже мені по документах також вісімнадцять. І цей дядько бачив моє посвідчення.

Хазяїн кивнув, а потім впевнено подивився на чоловіка, повернувши його паперці:

— Серед моїх постояльців та робітників таких немає. Зверніться краще до сільської ради, то їхні повноваження, — холодним рівним голосом проговорив Віктор.

— У мене наказ перевірити всі готелі та заїжджі двори. Минулого року дівчата переховувалися…

— Йди геть! Тут нема таких. Не чув чи що? Можеш перевірити книгу обліку. Я особисто ретельно вписую дані всіх своїх гостей, — суворим тоном додав дядько. І я з полегшенням видихнула. А хазяїн хитрун. Цікаво, а який йому з цього зиск?

Вершник невдоволено пирхнув та зник за дверима. Здається, злива аж ніяк його не турбувала, а я нарешті спустилася вниз та привіталася.

— Вітаю, пане Вікторе. Я стала випадковим свідком вашої розмови. Дякую, що не видали мене.

— Доброго ранку, Мері, — усміхнувся він. — Я не підтримую таке. Навіть принцеса втекла з палацу, а нашому королю байдуже до долі дівчат. Мені от не байдуже. Я сам батько, і зроблю усе, щоб моя донька уникла того клятого відбору на вірну смерть…

— Ох, — лише й сказала я, не хотілося підтримувати цю тему, аби не бовкнути чогось зайвого. — Давайте я краще розрахуюся за ще одну ніч, адже через зливу мушу тут затриматися.

— Не гнівить Вищі Сили, Мері. Які гроші? Негода застала всіх зненацька. Це низько брати кошти.