Книга 13

– Що в тебе? – запитав старший помічник комісара Уве Ліндберг детектива Урсулу Ульсон на планерці.

– Вчора ввечері, о двадцятій годині, надійшов дзвінок. Чоловік заколов ножем у під’їзді свого будинку в районі Фруеньєн, – відповіла Ульсон. – Ми, – показала пальцем на себе й нового напарника, Метью Оланда, – виїхали на місце злочину. Вбитим виявився Барлам Станкович, двадцять один рік. Провели опитування свідків, зібрали докази. Знаряддя вбивства не знайшли. Зараз Метью перевіряє біографію жертви. Нині зустрінемося з його родичами та друзями.

Уве кивнув Ульсон. На Метью він уникав дивитися. Після недавньої історії, коли Оланд свідомо не повідомив йому про перестрілку, в якій ледь не загинув друг поліціянта, Ліндберг новачкові не довіряв.

Тепер Метью працював із Ульсон, найтоксичнішою і найнеприємнішою особою у відділі, з котрою бути в парі ніхто не хотів. Без сумніву, Оланд страждав від цього призначення. Але всі працівники відділу підтримали рішення Ліндберга. В їх роботі необхідно знати, кому можна довіряти, инакше ніяк.

Роздавши вказівки працівникам, Ліндберг подивився на годинник: обід, пора ланчу. Вийшов із кабінету, спустився по сходах і поїхав у сторону лікарні. Після важкого літа, коли над Стокгольмом постійно висіла загроза теракту, і не менш важкого початку вересня остання декада першого осіннього місяця була на диво спокійною. І це відчувалось у всьому: в тихих, безвітряних, сонячних днях; рутині шкільних та робочих буднів; навіть у настрої міста. Начебто всі жителі Стокгольму домовилися про мир і поринули в тишу.

Ліндберг доїхав до лікарні за двадцять хвилин, встановивши власний рекорд. Припаркувався, оплативши стоянку через додаток у телефоні. Ввійшов у парк лікарні. Пройшовши доріжками серед морозцю, який саме квітував, і горшків із червоними хризантемами, доволі скоро побачив високого, красивого, чорноволосого чоловіка, який сидів на лавці.        

Але цього дня психолог-криміналіст Ельсінор Берадзе був не один. До нього, мов банний лист, причепився инший пацієнт, кругленький, із рідким рудим волоссям: Хейкі Юхо.

– А ось це – я в моєму саду. Подивіться, жоржини просто величезні. Мій сусід Вінн весь час запитує, як у мене виходить виростити такі розкішні квіти. А я йому й кажу, – Хейкі продовжував гортати галерею світин. Але в цей час до них підійшла невисока, худорлява, непримітна жінка і перебила його:

– Ось твій обід, – звернулась Отті Юхо до свого чоловіка. Вона простягнула йому фірмовий лоток відомої ресторанної мережі. Берадзе подивився на її руки, а потім перевів погляд на руки Хейкі.

– Ну нарешті, – пробурчав чоловік, встаючи з лавки, – а я вже думав, буду чекати другого пришестя. Це курятина з моїм улюбленим цибульним салатом?

– Авжеж, як ти й просив, – відповіла жінка абсолютно безбарвним голосом. Роздивляючись її, Ельсінор подумав, що вона надто бліда. Вигляд її такий, наче вампір випив усю кров із неї. Звичайно, якби вампіри уснували.

– Нарешті наїмся. Ви не уявляєте, – наостанок поскаржився Ельсінорові рудий пацієнт, – як жахливо вона готує!  

Берадзе подивився вслід парі, яка пішла. Хейкі так само сварив дружину, та лише покірно кивала головою у відповідь. Потім серед хризантем уздрів Уве, який наближався.

– Дивно побачити, як ти спілкуєшся з посторонніми, – зауважив поліціянт, тиснучи руку Ельсінорові. Той злегка скривився. Після поранення пройшло лише декілька днів, і сильний потиск Ліндберга віддався різким болем у плече.

– Вибач… Вибач, – помітив той реакцію хворого.

– Нічого, – змирився Берадзе. – Я не спілкуюсь. Він чекав уваги до своєї персони і, побачивши мене, одразу ж атакував розповідями про свій найкращий бізнес, найкращий дім, найкращий сад і далі за списком.

– Типовий нарцис, я вважаю.

– Простий хвалько, сказав би я, – зауважив Берадзе, – якби не бачив, як він поводиться із дружиною. Бридкий аб’юзер.

– У наш феміністичний час вони ще не вимерли? – пожартував Ліндберг.

– Мені здається, – із сумом зауважив Берадзе, – їх стало навіть більше. Не знаю, чим пояснити. Можливо, жінки впевнені у власній силі, втрачають обережність і втрапляють у сіті аб’юзерів частіше звичного?

– А можливо…

Але відповідь Уве перервав дзвінок стільникового. Це був Метью.

– Ліндберг слухає. Так… Так… Ти Ульсон повідомив? Ні?

Потім, прикривши динамік гаджета, повернувся до Ельсінора:

– Вибач, мені пора повертатися.

– Звичайно, – кивнув пацієнт.

– Слухай, – суворим тоном продовжив Ліндберг розмову з Метью Оландом, – те, що Барлам Станкович проходив у справі про зґвалтування торік улітку, ти повинен був насамперед повідомити своїй напарниці. Що ти взагалі робиш, Оланде? Стрибаєш через голову старшого товариша в надії, що я оціню твої старання? Спершу ти підвів мене, тепер підставляєш иншу свою колегу. Ти справді думаєш, що так зможеш працювати? Іди до Ульсон. Я скоро буду у відділі.

Ліндберг вимкнув гаджет, сів ув автомобіль і поїхав у напрямку центру Стокгольму. Його добрий настрій як вітром здуло. Він уже не помічав лагідного сонця і дерев, які занурилися в дрімоту, листя котрих не тривожив вітер. Лагідна тиша стала майже мертвою. А в душі знову піднялась тривога, наче бруд у мутному болоті.