Глава 2

Артем якраз останній раз провів шваброю по підлозі, закінчивши з прибиранням. Дівчина не повірила своїм очам, адже це вперше директор миє підлогу. Побачивши дівчину, скривився:

- Ти підеш у цьому?

- Так, це мій одяг, якісь проблеми? – Надія сумнівалася, що він повірить у цю казку, адже рукави повністю ховали пальці і пальто майже звисало з неї. Ну не славилася вона пишними формами баби Нюри, що поробиш. Проте чоловік лише знизав плечами:

- Ні, жодних проблем, пішли.

Мовчки вони скористалися ліфтом та вийшли на вулицю. Артем підійшов до дорогого чорного позашляховика. Надія невдоволено хмикнула. Сьогодні про комфортну поїздку нехай цей чоловік навіть не мріє. Заперечно похитала головою:

- Ні-ні, я в автомобіль не сяду. Мене одразу нудить. Завжди ходжу пішки. Знаю недалеко один чудовий ресторан,  прогуляємося?

Погода й справді сприяла погулянці. Мороз сильно щипав за щічки, з неба падав лапатий сніг, а вітер нещадно обвівав з усіх боків. Артем сильніше закутався у шарф й втиснув шию у плечі:

- Якщо така проблема, то звичайно. Навіть якщо я їхатиму повільно, все одно нудитиме?

Дівчина кивнула і попрямувала засніженим тротуаром. Артем рушив слідом за нею і все розпитував про її життя. Надія не хотячи відповідала й намагалася вигадати про себе  наймерзенніші речі. Проте навіть це не змусило чоловіка відмовитися від побачення. Надії це набридло і вона вирішила приступати до рішучих дій. Показово здригнулася й огорнула себе руками:

- Мені холодно. Не позичиш своє дублянку? Вона, мабуть, дуже тепла.

- Звісно! – Артем, навіть не роздумуючи, розщепив ґудзики й зняв дублянку, залишившись в одному шарфі та піджаку, з-під якого виднілася блакитна сорочка. Надія жадібно закуталася у неї й продовжувала йти, не розуміючи поведінки чоловіка. Артем втиснув шию та міцно приклав руки до тіла, і дівчина зрозуміла – йому холодно, проте все одно віддав свій одяг. Темне волосся притрусили сніжинки, вуха та щоки почервоніли, а губи набули синюватого відтінку. У серці дівчини почала прокидатися жалість, яку вона швидко відігнала від себе.

 Поведінка Артема здавалася дуже підозрілою і Надія вирішила випробувати його нерви на міцність. Схопилася за нього та повалила на тротуар, впавши на нього зверху. Їй здалося, що почула хрускіт кісток і вже злякалася, що перестаралася:

- Ой, я випадково, тут так слизько.

- Й справді слизько, ці двірники нічого не роблять. Ти не забилася? – він поглянув на неї щенячими очима й Надія навіть не знала, як реагувати. Поспіхом підвелася та обтрусилася від снігу:

- Все добре, ми майже прийшли. Це там, - вона тицьнула пальцем на протилежний бік вулиці, де вивіска ресторану «Два верблюди» сяяла світлом та запрошувала у обійми закладу.

Перейшовши дорогу, Надія відчинила двері та зайшла всередину. Артем рішуче вирушив слідом, проте, коли побачив інтер’єр закладу, розгубився. Надія зняла хустку:

- Сподіваюся ти не проти марокканської кухні?

- Ні, - чоловік пильно оглядав приміщення.

Світлі стіни були розписані традиційними марокканськими орнаментами. Стільці та столи, які притаманні ресторанам, тут відсутні. Натомість підлога застелена килимами, з різнобарвними подушками, на яких сиділи гості закладу. Грала запальна традиційна музика з відчутним переважанням барабанів, а у повітрі пахло ароматами їжі. Вони повісили одяг на вішаки й пройшли до залу. Дівчина, потішаючись, посміхнулася сама собі й плюхнулася на м’які подушки з червоними китицями, які тут замість стільців. Артем розмістився навпроти й з недовірою оглядався довкола:

- Ти тут уже бувала?

- Так, декілька разів, чудовий заклад. Тут їдять руками.

Надія зробила замовлення, навіть не поцікавившись смаками чоловіка.  Принесли велику прозору миску теплої води та поклали на підлогу між ними. Поки чоловік уважно спостерігав за відвідувачами, Надія помила руки та простягнула миску йому. Артем схопив її й здивовано підняв брови догори:

- О, тут ще й п’ють з мисок. Цікаво!

Підніс її до губ та зробив кілька ковтків. Надія не поспішала розкривати справжнє призначення цієї миски. Насолоджуючись видовищем, не стримала посмішку на обличчі:

- Це для миття рук.

Артем пирскнув і вода дрібними бризками розлетілася довкола, злегка намочивши килим. Чоловік поклав миску на підлогу та гидливо скривився. Офіціант, одягнений у чорні штани, білу туніку та бордову жилетку, приніс велику глиняну тарілку, у якій гірками розмістили кілька страв.

- Це стандартний дегустаційний набір. Раджу почати з цього, - Надія тицьнула пальцем на м’ясо, - смакуватиме з цим соусом.

Артем взяв до рук вказану страву та злегка намочив у соус. Поклав шматок до рота й, не поспішаючи, почав жувати.

- Як на мене, трохи жорсткувате і соус загострий, - чоловік відкрив рота й швидко почав махати рукою, наче віялом, - це що?

- Пастила, м’ясо голубів.

Артем закашлявся й взяв склянку води до рук. Жадібними ковтками випив воду і хоч трохи погасив пожежу у роті.

Надія вирішила перейти до радикальних дій. Взяла телефон до рук та вдала, що зателефонувала подрузі: