Глава 4

Дівчина легкою ходою підійшла до столу та зайняла вільне місце. Тільки тепер хлопець помітив кремезного чоловіка, що йшов слідом за його перлиною. Треновані м’язи тіла виступали з-під чорної футболки й викликали заздрість. Коротке волосся кольору вугілля, легка щетина та прямі брови виглядали ідеально, наче їх підстригали під лінійку у барбершопі. Карі очі зневажливо дивилися на Варновського і навіть не приховували зверхності. Між чоловіками точилася справжня війна поглядів й Антон відчув, як смикається повіка у бажанні моргнути. З усіх сил намагався цього не робити й очі запекли, з’явилися сороміцькі сльози. Не стримався і перший відвів погляд. Слабак. Дзвінкий голос Насті прикував до себе увагу:

- Ой, Антоне, невже це ти?

- Так, я тебе одразу впізнав, ти зовсім не змінилася, така ж красуня як і була.

Чоловік, що сидів поруч нахмурився, й у його голосі відчувалися нотки ревнощів:

- Ви знайомі?

- Так, ми вчилися разом в університеті на одному потоці. Антон завжди умів мене розсмішити, такий кумедний був.

Цими словами Настя ніби плюнула Варновському в серце. Кумедний був. Ось значить як вона його сприймала. Тоді він був по вуха закоханий, так і не насмілився зізнатися у своїх почуттях чи хоча б запросити на побачення. Боявся, що така витончена дівчина не зацікавиться ним. Минули роки, він змужнів, став впевненішим в собі й тепер нізащо не відступиться. Настя обов’язково стане його дівчиною. Вона, ніби дізналася його думки, спохватилася:

- Познайомся, це – Аполон, мій наречений.

Антон приречено спостерігав як переплітаються їхні руки, а на безіменному пальці дівчини красується золота каблучка з великим діамантом. Мимоволі скривився такому несмаку. На його думку, дрібні камінці виглядали б доречніше. І чому це Настя називає його Аполоном? Він не настільки вродливий, щоб прирівнювати його до грецького бога музики і напевно голос у нього хриплий, як у старої ворони. Поклав долоні на лікті й вирішив вгамувати свою цікавість:

- А справжнє ім’я яке?

- Аполінарій. Аполон, то скорочено, - своїм хриплим голосом, який зараз здавався більш басистим, пробурмотів цей самий Аполон. Його обличчя розчервонілося й він явно гнівався. Варновський стиснув плечима і не розумів такої реакції. Хто ж так дітей називає? Напругу, що утворилася у кімнаті, ще більше посилив Едуард:

- Настя вже рік заручена, але оскільки Ілона старша, то хотілося, щоб вона перша вийшла заміж. Добре, що у Антона серйозні наміри, а після того, що я побачив вранці, то зрозумів – вони дуже серйозні. Якби там не було, у лютому Аристократ вільний і я на всякий випадок забронював ресторан для Ілони.

Такий тиск не подобався Антону. Богдан мав рацію, коли казав, що йому хочуть нав’язати одруження з Ілоною.  До розмови приєдналася Катерина, тільки підтверджуючи ці підозри:

- Едуарде, а ти не поспішаєш? Це ж за три місяці, як ми встигнемо все підготувати?

- Не хвилюйся, для цього є спеціально навчені люди. Наші молодята – безмежно закохані, не змушувати ж їх так довго чекати.

- Але ми з Ілоною ще не говорили про весілля, - на одному подиху випалив Антон і, зустрівшись зі суворим поглядом Загранюка, прикусив язика.

Едуард нервово розправив білу серветку, обшиту золотими нитками, та постелив на свої коліна. Він дещо нахилився вперед, спершись долонями на край столу, не відводив уважного скануючого погляду від майбутнього зятя.

- То час поговорити. Чи ваше кохання не таке палке, як я бачив вранці? Ти, Варновський, вчинив дуже не гарно. Тобі варто було спершу попросити дозволу зустрічатися з моєю донькою, а вже потім запрошувати її на побачення.

Здавалося, Загранюк живе у вигаданому світі, де Ілона невинна квітка, чекає на свого принца. Його погляд пропалював, душив та заважав дихати. Антон розщепив верхній ґудзик сорочки, що несподівано став заважати, й вперше в житті зважився заперечити своєму керівникові:

- Я не знав, що Ілона ваша донька і до того ж ніхто не питає дозволу у батьків.

- Аполон запитав, - цей самий Аполон сидів із задоволеною посмішкою та поглядом переможця дивився на Варновського, демонструючи свою перевагу. Якщо подумати, то цей ідеал кращий зять, але чомусь, Загранюк все одно наполягав на весіллі. – Якби там не було, я схвалюю ваш шлюб. За витрати не хвилюйтеся, за гостей зі свого боку заплачу особисто, а всі подарунки - молодятам. Коли ми познайомимося з твоїми батьками?

Антон відчув як невидиме ярмо тисне груди. Його силоміць змушують одружитися. Схоже, до завтра він не позбудеться Ілони, яка нагадувала перелякану мишку загнану в кут. Вона не вимовила й слова, наче зараз мова йде зовсім не про її майбутнє. Вирішив, що час припиняти всю цю виставу з весіллям.

- Ілона не сказала чи хоче за мене заміж. Ми тільки зустрічалися, але про створення сім’ї жодного разу мова не заходила.

- Он як? – Загранюк не стримався та підскочив на ноги, - спати з моєю донькою ти не проти, зізнаватися їй у коханні теж, але коли мова зайшла про весілля, то ти вже відмовчуєшся. Обманув довірливу дитину й зараз намагаєшся її покинути? Я не дозволю ображати свою дівчинку.

З його вуст Варновський і справді виглядав покидьком. Хлопець зрозумів, із Загранюком жартувати не варто, тим більше чутки, які про нього поширюються, роблять цього чоловіка найгіршим ворогом, який тільки може з’явитися. Антон, на знак своєї поразки, підняв долоні догори.