№10

Останнім часом мати постійно невдоволена. Вони часто сваряться. Зазвичай через те, що Ашису вже двадцять шість років, а вона досі ніде не працює. Хоча вона складала резюме, листувалася з різними роботодавцями, їздила на співбесіди... Але жодного разу не протрималася довше двох тижнів. За весь цей час, Ашису стала дуже агресивною та нетерплячою. Кожного разу, коли мати про щось її питала, чи просила щось зробити, вона різко відмовляла.
Того вечора Ашису поверталася додому після чергової невдалої співбесіди. Вона з самого початку знала, що не працюватиме в тому офісі, бо робота була важка та монотонна, і їхати було далеко. Це була головна проблема – відстань. Ашису погано орієнтувалася на місцевості і часто багато часу витрачала на те, щоби просто знайти потрібне місце. Ще більше проблем додавав її страх спілкування з людьми. Навіть спитати дорогу іноді було важко. Вона нервувала, старалася виглядати впевненою в собі, але часто навіть не знала, що має казати та довго відповідала на питання роботодавців. Це була одна з причин, чому їй відмовляли. А коли не їй, то вона сама відмовлялася влаштовуватися працювати, якщо мова йшла про роботу, де потрібно було багато взаємодіяти з людьми.
Вже був пізній вечір, але Ашису не дуже поспішала додому. Вона знала, що мати почне кричати на неї та звинувачувати, що вона виправдовує свою лінь якоюсь неіснуючою фобією. Ашису сподівалася, що сьогодні мати приїде додому пізніше, або піде в гості до когось зі своїх друзів. Та коли вона підходила до будівлі, в якій вони жили, побачила світло у вікнах їхньої квартири. Мабуть, це просто треба пережити. Ашису вже була втомлена, тому не хотіла ніяких сварок. А якщо мати таки почне читати їй якісь лекції, то збиралася просто замкнутися у своїй кімнаті до завтра. І вже зранку поговорити нормально.
– Як усе пройшло? Отримала роботу?
Ашису була надто втомлена, щоби щось розповідати, тому просто сказала "ні", та пішла до кухні, бо на додачу ще й зголодніла. Мати зітхнула і пішла за нею.
– Що цього разу сталося? Слухай, ти вже більше місяця не можеш знайти роботу. Може для початку влаштуйся хоч кудись, а вже потім, маючи який-не-який заробіток, шукатимеш те, що тобі сподобається?
– Може завтра поговоримо? Я вже втомилася.
Ашису набирала воду до електрочайника. Увімкнувши його, вона дістала з холодильника сир, томати та сосиски і почала робити бутерброди. Тоді поклала до чашки чайний пакетик та залила його кропом. Не втрималася та перший бутерброд з'їла, не дочекавшись, доки чай настоїться. Та мати не замовкала.
– Тобі вже двадцять шість років, невже так важко нарешті стати дорослою та дисциплінованою? Ти хоча б стараєшся? Я вже не можу дочекатися, коли ти почнеш заробляти, та зможеш нас забезпечувати.
– Нас? Тобто, ти хочеш сісти мені на шию?
Ашису найсильніше за все дратувало оце "нас". Вона давно збагнула, що мати хоче, щоби вона кудись поїхала, або навпаки, лишилася з нею та віддавала їй гроші.
– Ні. Але неможливо взагалі не працювати. Ти ж маєш чимось займатися у своєму житті. Як знайдеш роботу, може і друзів собі знайдеш. А як пощастить, то і хлопця. Переїдеш до нього, житимеш, як нормальна людина.
Ашису вже починала злитися, тому хотіла швидше піди до своєї кімнати.
– Тобто, ти хочеш сказати, що я ненормальна?!
Мати теж не витримала та підвищила голос.
– Хочу сказати, що ти повинна перестати вдавати з себе "нетакусю", та почати спілкуватися з людьми! Це не так важко, як ти собі вигадуєш.
Стараючись не показувати емоцій, Ашису доїла бутерброди, взяла кружку з чаєм та пішла до своєї кімнати. Сил для того, щоби сваритися та щось доводити не було, та і сенсу це робити також. Мати ніколи з нею не погоджувалася. Це стосувалося не тільки роботи. Кожного разу, як вони про щось розмовляли, обов'язково сперечалися.
Ашису вимкнула світло у кімнаті та навіть не перевдягаючись, лягла на ліжко. Вона хотіла спати, але не могла після такої розмови. Розуміла, що має знайти роботу, що має якось реалізувати себе у житті, але не знала, як можна працювати та абсолютно не спілкуватися з людьми. Мати стільки разів звинувачувала Ашису у тому, що вона боїться людей, що вона більше не хотіла взагалі повертатися до цієї теми. Вона втомилася. І зараз їй було дуже боляче від того, що людина, яка мала б її підтримувати, тільки звинувачує її та постійно кричить. Ашису раптом усвідомила, що дряпає нігтями руку. Було трохи боляче, але білі сліди від подряпин швидко зникали. Стало трохи легше. Це було дивно, оскільки руку почало пекти. Принаймні вона відволіклася від думок про матір та своє майбутнє. Вона встала з ліжка та взяла невеликий ніж зі столу. Спочатку просто ходила по кімнаті з ножем у руці, іноді прикладаючи його до шкіри і трохи притискаючи. Потім сильніше. Нічого, крім кількох легеньких порізів. Ашису дістала з шухляди ватний диск та витерла з руки кров. Тоді пішла до ванної кімнати, щоби промити рани та як слід вимити руки. Ніж також взяла з собою, щоби помити.
Проходячи повз кухню, вона побачила, що мати досі сидить за столом. Ашису хотіла непомітно пройти до ванної кімнати, але мати подивилася просто на неї.
– Чого так пізно ходиш? Іди до себе. Завтра маєш продовжити шукати роботу, тому тобі треба раніше лягти спати.
– Зараз... Піду вмиюся перед сном, і ляжу.
– Ну, гаразд. А я пішла спати. Не затримуйся. Я тебе завтра раніше розбуджу, щоби на більше співбесід встигла сходити.
Мати пішла до себе в кімнату, зачинила двері та вимкнула світло. Ашису зачинилася у ванній. Вона вимила ніж та забинтувала руку, обробивши порізи антисептиком з аптечки, що там була. А тоді схотіла вимитися повністю. Після цілого дня у місті та цієї неприємної розмови. Хотіла змити все це з себе. Набрала цілу ванну та лягла у неї. А тоді зрозуміла, що у руці досі тримає ніж. Вона вже не вперше навмисно себе калічила. Могла вдаритися рукою, чи ногою, коли сильно злилася. Відрізала або видирала волосся... Це почалося дуже давно. Ще у середній школі. У цьому віці у багатьох є проблеми з однолітками. Але мати не хотіла втрутитися, чи хоча б якось підтримати її. Вважала, що це скоро мине. Але не минуло. Ашису засвоїла з цього урок – Краще взагалі нікому не довіряти. Усі навколо – зрадники або клінічні ідіоти. Мати досі не розуміє, чому Ашису так важко спілкуватися з людьми. Хоча про це вони теж часто говорили.
Ніж випав з тремтячих закривавлених рук та впав у воду. На стінах та підлозі лишилися бризки крові. Це погано. Мати знову почне кричати. Ашису взяла з полички свою мочалку, змочила її чистою водою з-під крану та вилізши з ванної, почала змивати кров. Вимити стіни було легко, а от на підлозі плям побільшало. Все йшло, не як треба. А потім Ашису подумала... Чому вона взагалі має ховатися? Це мати довела її до цього, тож чому Ашису має бути соромно за те, що вона робить? Вона прополоскала мочалку та поклала її на місце. Вода у ванній була повністю червона. Було важко стояти на ногах, з яких стікала кров, тому вона залізла назад у ванну. Знайшла у воді ніж та лишила кілька подряпин на лиці. Тоді на шиї... Стало важко дихати, у горлі щось забулькотіло. Протилежна стіна стала червоною. Ашису схопилася за шию, намагаючись затулити рану, але нічого не вийшло. Вона хотіла вилізти з ванни, щоби перев'язати рану, або покликати на допомогу, та коли спробувала підвестися, послизнулася та впала назад, вдарившись головою об край ванни.
Гаряче. Усе тіло болить і дихати важко. Ашису розплющила очі та побачила темне небо. Точніше, їй здалося, що це небо. Вона повільно сіла та оглянула себе. Рани нікуди не зникли, але вкрилися кіркою із засохлої крові. Позаду себе Ашису почула кроки та озирнулася. Істота, що стояла перед нею, була повністю чорною, мала довгі роги та золоті візерунки, що світилися, по всьому тілу. Вона підняла руку, чи скоріше, лапу, у якій тримала шмат розпеченого заліза. Ашису заплющила очі, розуміючи, що де б вона зараз не знаходилася, тікати їй нема куди. Але коли вона вже відчула тепло на своєму обличчі, почула чийсь голос:
– Стій. Вона мені потрібна.
Пекельне створіння щось прогарчало у відповідь. Тепло потроху віддалилося разом із важкими кроками демона. Тепер перед Ашису стояла висока та красива жінка, яка була схожа на звичайну людину.
– Я чула, що ти шукаєш роботу. А мені якраз не вистачає одного працівника. Ходімо до мого кабінету, там усе обговоримо.
– Немає чого обговорювати, я згодна. Але... Чи можу я про дещо попросити?
– Так. Я своїм підлеглим майже ніколи не відмовляю.
– Моє життя було не дуже приємним. Та і смерть також. Я хотіла б забути про все це, і почати нове життя. З чистого аркуша, так би мовити.
– Я звісно можу тобі допомогти, але ти впевнена, що не пошкодуєш про це у майбутньому?
– Ні. Мати довела мене до цього. Я хочу забути її та повністю змінити своє життя. Настільки, щоби навіть якщо ми коли-небудь зустрілися, не впізнали одна одну.
Жінка трохи помовчала, а тоді простягнула руку.
– Гаразд. Ходімо, ти ще повинна скласти резюме.