№7

Зранку її розбудив стукіт у двері. Анна здивувалася, як змогла проспати цілу добу. Вона подивилася у вічко та побачила за дверима незнайомого чоловіка у чорному. Він мав суворий вигляд, але не був схожим на когось із демонів. Анну це трохи насторожило. Вона хотіла вдати, що не чує та просто піти, але чоловік постукав знову.
Анна повільно відчинила двері, готуючись покликати демона, якщо щось трапиться. Зблизька незнайомий чоловік вже не виглядав настільки загрозливим. Він мав довге темне волосся і також довгу бороду. Вдягнений був охайно, тож на злодюжку був не дуже схожим.
Він помітив, що його поява стала неочікуваною, тож вирішив назватися та все пояснити.
– Перепрошую за ранній візит, пані. Мене звати Вільям, я священик. Нещодавно мені повідомили, що у Вашій домівці оселилося зло, тож з Вашого дозволу, я хотів би оглянути та освятити Ваше житло.
Анна вагалася. Вона навіть не помітила, як демон підійшов до них.
– Радий знайомству. Ми не проти влаштувати невеличку перевірку. Так, люба?
Ашису в'їдливо посміхнувся їм двом. Вона не знала, що він замислив, але кивнула та запустила неочікуваного гостя до квартири. Священик запалив свічку та почав ходити кімнатами, щось бурмочучи собі під ніс. Анна пленталася слідом. Ашису стояв біля вхідних дверей та з посмішкою спостерігав за ними.
Хоча Вільям не робив нічого підозрілого, Анна уважно слідкувала за кожним його рухом. Коли тільки підійшов до цієї квартири, одразу зрозумів, що тут щось не так. Але поки не міг визначити, що саме. Він продовжував ходити по кімнатах, нашіптуючи різні "молитви", але відчуття присутності чогось потойбічного не зникало. Вільям не знав, чи була власниця квартири віруючою, але щодо чоловіка поруч із нею, він не сумнівався, що він атеїст, хоча ввічливий. Щось у ньому було трохи дивним. Врешті решт, Вільям вирішив, що коли-небудь обов'язково треба зустрітися з ним віч-на-віч.
Минуло кілька годин, коли він закінчив. Анна вже втомилася ходити туди-сюди. Вона дуже хотіла піти до Лілі та все їй висказати.
Видовище було кумедне. Але, просто щоби відвести від себе будь-які підозри, Ашису почав розмову першим.
– Вже доволі пізно. Мабуть, час повечеряти. Як щодо чаю з фруктовим пирогом?
Обоє здивовано подивилися на нього. Анна спробувала непомітно показати жестами, що вона сьогодні ще нічого не готувала. Тим більше, пиріг. Але демон її проігнорував.
– Ну, якщо Ви наполягаєте. Я збирався просто оглянути квартиру та піти, але пиріг – це дуже велика спокуса.
– Гаразд. Тоді я зараз заварю чай. Чекатиму вас у кухні хвилин за десять.
Ашису пішов до кухні та зачинив за собою двері. Він не збирався робити чай звичайним способом – дуже довго – замість цього, він порізав пиріг, та змінив начинку у деяких шматках. На приготування чаю пішло менше хвилини.
Вони посідали за стіл. Було трохи дивно та незручно. Анна чекала, коли священик нарешті піде, щоби попросити демона показати їй ще раз, як він все це робить.
Світло почало мерехтіти. Не було схоже на збій в електриці. І погода була нормальна. Вільям стиснув маленький хрестик та почав подумки молитися. Та усе ставало тільки гірше. З'явився ледь помітний шум, що нагадував звук старого телевізора, чи радіо. Всередині квартири стало майже зовсім темно. А потім у двері постукали. Анна почала нервувати.
– Навіщо ти це робиш?!
– Це не я.
Вільяма здивував цей діалог. Виходить, його передчуття справдилося. У двері постукали ще раз. Ашису пішов до дверей та навіть не подивившись, хто там, відчинив їх. Але побачивши, хто був за ними, застиг на місці від несподіванки.
Анні набридло сидіти і чекати. Тому вона пішла перевірити, що могло затримати її демона. Хоча вона не збиралася так довго стояти біля дверей, на відміну від декого, їхній перший гість чомусь теж піднявся зі свого стільця.
– Ви куди?
– Мені теж цікаво, що не так зі світлом. Тепер я впевнений, що в Вашій квартирі оселився нечистий. Я маю знайти його та вигнати. Чи мабуть, краще знищити.
– Не переймайтеся Ви так! Мій чоловік нікому не завдасть шкоди. Можливо хіба що, якщо його розізлити.
– То ось у чому справа. Він мені з самого початку здався дивним...
У дверях стояла висока жінка у червоному вбранні, що було схоже на халат. Вільям ще жодного разу у своєму житті не бачив такого одягу. Схоже, ця пані прибула зі сходу. Та і зовнішність чоловіка, імені якого священик досі не знав, здавалася азійською. Йому дуже хотілося поговорити з ними особисто, і детальніше дізнатися, хто вони та звідки приїхали.
– Можна зайти?
Вона посміхнулася, побачивши їхні здивовані обличчя, і розуміючи, що з'явитися ефектно в неї вийшло.
– Так... Заходьте. Зараз я зроблю ще чаю.
Усі разом вони пройшли до кухні. Анна налила чаю, якого, на її подив, вистачило як раз ще на одну чашку. Тоді сіла за стіл, і стала чекати, щоби хтось почав розмову. Кинувши короткий погляд в бік свого чоловіка. І врешті решт, він таки не витримав.
– То навіщо ти прийшла? В нас, начебто, все гаразд. Чи я вже щось пропустив?
– Нічого. Просто я побачила, що у вас незвичайний відвідувач. Хотіла впевнитися, що ти не наговориш та не зробиш чогось зайвого.
Ашису закотив очі. Навідміну від своїх колег, він добре розумів потребу в обережності та секретності. Хіба він винен у тому, що дзеркало потрапило до рук Анни? Їм навпаки пощастило, що вона потрапила на їхній рівень сама, а не з кимось. Але сперечатися з Акіку він не хотів, та і сенсу не було.
Священик, який до цього моменту тільки крутив головою, спостерігаючи за їхньою суперечкою, нарешті поставив своє запитання.
– Скажіть, будь ласка, то ви двоє справді демони?
– Так. Хіба я схожа на людину?
– Просто... Якщо чесно, я трохи інакше їх собі уявляв.
– Розумію. Насправді смертні нічого не знають про нас та наш світ. Аж поки самі там не опиняться.
– А ті, хто повертався зі світу мертвих? Дехто казав, що бачив янголів, або демонів. Іноді і тих, і тих. Невже вони брешуть?
– Деякі люди, що пережили клінічну смерть, чи були у комі, розповідали, що бачили "небеса" або "пекло". Але ці видіння, чи скоріше, галюцинації, базуються тільки на тому, у що ці люди вірять. Якби вони вірили у фей, бачили б їх.
Акіку вже збиралася повертатися до їхнього світу. Схоже, що ситуація контрольована, хоча і не надто приємна.
Анна встала зі свого місця та пішла у спальню. Взяла книгу, яку їй дала Акіку та повернулася до кухні. Їй вже дуже хотілося почати читати, але вона не знала, чи можна це робити в присутності іншої людини. Анна ще нічого не сказала, та Акіку кивнула головою на знак дозволу і швидко пішла до виходу. Їй ще робити таблиці прогресу... Взагалі-то, це мали б робити самі працівники, але вона взяла цю роботу на себе, щоби зайвий раз нікого не відволікати.
Перш ніж заходити, Анна нарешті як слід роздивилася обкладинку. Вона була темно- червоного кольору. Товста, схоже зі шкіри. На самій обкладинці не було ні імені автора, ні хоча б назви. Перша сторінка також була порожня. На наступній сторінці був короткий опис матеріалу та трохи деталей про наступні розділи. Анна швидко переглянула назви. Спочатку був розділ "Перша людина"; наступний мав назву "Душі та гріхи. Опис"; тоді "Створення та розподіл пекла";  четверта частина: "Демони. Їх різновиди та обов'язки"... Далі вона не стала читати заголовки. Врешті решт, її в першу чергу цікавив вміст, а не назви.
Ашису, так само, як і Вільям, трохи напружився, коли вона вийшла до них з книгою. Він справді старався зробити так, щоби Анна не дізналася про їхній світ. А тепер Акіку просто так дала їй книгу, яка пояснює майже все, що стосується їхньої роботи. І не тільки.
– Прочитаєш мені? Я іноді збиваюся, коли читаю сама.
– ...Добре.
Вільям, розуміючи, що у цій книзі немає нічого хорошого, піднявся та пішов до виходу.
– Ви вже йдете? Хіба Вам не цікаво послухати про справжнє пекло? Не про те, яке описують у художній літературі.
– Ні. Я лишаюся при своїй думці. Читайте, якщо Вам так цікаво. Але мене у це втягувати не треба. До побачення.
– Гаразд. Бувайте.
Коли вони лишилися вдвох, Анна принесла ще чаю з печивом. Сіла зручніше у кріслі, та приготувалася слухати. Можливо, це все було неправильно. Та якщо їй дозволили дізнатися майже усю історію Пекла, важко було встояти.