№5

Ашису різко розвернувся та підійшов до силуету. Достатньо близько, щоби той його почув.
– Спочатку ти шпигуєш за моєю контрактницею, а тепер у відкриту лізеш у наші справи? Тобі потрібні проблеми?
– Які ще проблеми? Вона мені просто подобається, от і все. Скажи чесно, ти не хочеш віддати її мені через роботу, чи ти закохався?
– Досить витрачати мій час. Геть звідси.
– Як грубо. А якщо я знаю дещо, що тебе може зацікавити?
– Що наприклад?
– Нещодавно до мене приходила жінка. Питала про тебе. Сказала, що родичка. Хто б це міг бути?
Він думав, що за інформацію, яку він має, Ашису таки погодиться віддати цю смертну. Але зі здивованого виразу обличчя було зрозуміло, що Акайо обрав хибний підхід. Тож він, тихо вилаявшись, відчинив вікно та вистрибнув з нього. Ашису повернувся на диван та почав згадувати, принаймні намагався, хто міг би його шукати. Та нічого путнього у голову не йшло. Тепер він був майже впевнений в тому, що хтось навмисно стер його спогади.
Ранок потроху наближався.
Анна вимкнула будильник та неохоче вилізла з-під теплої ковдри. Їй подобалося ходити по різних крамницях, а от рано прокидатися для цього – ні. Але вона тихо, бо думала, що її демон спить, пішла приймати душ. Швидко привівши себе до ладу, Анна повернулася до спальні та перевдяглася у сукню, що обрала вчора, та пішла на кухню.
Ашису почув якусь метушню на кухні та пішов туди. За той час, що він чекав ранку та нічого в цілому не робив, Анна вже встигла зробити легкий овочевий салат та посмажити солоні грінки.
– Я зараз швиденько перевдягнуся і підемо. Ти теж краще "зміни образ". Я не хочу пів дня відганяти від тебе малих дівчат. Так хоч здалеку не буде помітно, що ти демон.
– Гаразд. Зараз прийду.
Стоячи перед дзеркалом у вбиральні, він повільно проводив довгими пальцями по своєму вбранні. Повністю чорний костюм перетворився на білу кофту та довгі сірі брюки з паском з чорної шкіри. Взуття лише трохи змінило форму та колір став темно-коричневим замість чорного. Єдине, що лишилося незмінним, це червоно-карі очі та чорне волосся по плечі. Тоді Ашису дістав з кишені білі рукавички. Не дуже хотілося, щоб хтось побачив його чорні нігті.
Анна ще раз перевірила, чи нічого не забула. Тоді вони вийшли на сходовий майданчик, зачинили двері на ключ та пішли до продуктової крамниці, що була неподалік. Анна старалася триматися трохи позаду. Вона бачила, що у кишені демона лежить щось невелике та прямокутне. І вона чекала нагоди непомітно це дістати. Та навколо них постійно було багато людей, тому Анна просто трималася поблизу. Коли вони нарешті скупилися та зібралися іти додому, Анна згадала, що їй треба з'їздити в центр міста, зняти гроші. Вона була рада, коли побачила, що на зупинці були люди. І ще більше зраділа, коли автобус запізнився, та поки вони чекали, іще прийшло кілька людей. А потім ще. Ніхто не знав, чому сьогодні автобус затримався аж на пів години, та коли він нарешті під'їхав, сидячих місць на всіх не вистачило. Вони встали біля дверей, щоби швидше вийти. На наступній зупинці ще зайшли люди і вже було важко втриматися, щоб не впасти, бо дорога була не зовсім рівна. Анна подивилася у лобове скло та побачила крутий поворот попереду. На кілька секунд усі всередині автобусу напружено схопилися за сидіння та поручні. Вона взяла Ашису за руку, а другою рукою швидко дістала з його кишені дзеркальце та поклала в свою сумку. Здавалося, він цього навіть не помітив.
Анна перевірила рахунок, потім зняла усе, що там було і вони поїхали додому. Схоже скоро одному з них доведеться шукати роботу. Вона не знала, звідки демони беруть гроші, та чи потрібні вони їм взагалі. Сама вона не уявляла, скільки часу в неї піде на пошук роботи, а головне, ким саме вона збирається працювати. Вона пішла до юридичного інституту, бо батьки сказали їй це зробити. П'ять років Анна навчалася спеціальності, яка її не цікавила, тому це навчання було не дуже успішним. І професія їй не подобалася. Важко та нудно. Вона не спілкувалася з батьками відтоді, як отримала диплом та зустріла Лукаса. Спочатку він її підтримував, коли вона казала, що хоче знайти діло, яким хоче займатися. Але потім став наполягати на створенні "повноцінної", "справжньої" родини. Тоді вони посварилися і він пішов.
Дорога додому була дуже довгою. Анна з нетерпінням чекала вечора, а ще краще, ночі. Вона нашвидкоруч приготувала омлет та посмажила овочі. Після вечері та чаю з печивом, вона сказала, що надто втомилася та пішла до своєї кімнати. На всяк випадок зачинила двері зсередини.
Вона навіть не уявляла, що буде в тому іншому світі, тому про всяк випадок перевдяглася у красиву блакитну сукню. Перевірила, чи точно зачинені двері та драматично встала у самому центрі кімнати. Дістала зі своєї сумки дзеркальце та подивилася в нього. Насправді в уяві Анни було багато варіантів того, як має статися переміщення. Та жоден з них не гарантував бажаного результату. Спочатку вирішила спробувати найочевидніший спосіб. Торкнулася пальцями скла, але нічого не сталося. Анна крутила його в руках, не розуміючи, що має робити. Наскільки пам'ятала, жодних заклинань демон не проговорював. Тоді чомусь вирішила прикласти дзеркальце до вуха та послухати, чи линуть з того боку якісь звуки. Притисла та прислухалася. Наче тихо. Раптом підлога під її ногами захиталася і Анна полетіла кудись, в темряву. На секунду вона пошкодувала про те, що зробила. Вона навіть не подумала про можливі наслідки. Але чомусь Анна все одно сподівалася, що все зроблене нею сьогодні чогось варте. Також сподівалася, що це цілком безпечно. Навколо було темно та холодно. Здавалося, наче будь-який простір зник взагалі.
Анна летіла наче цілу вічність. Аж раптом боляче вдарилася об щось гладке та холодне. Придивилася та побачила своє відображення у чорній дзеркальній підлозі. Анна встала на ноги та роззирнулася довкола. Це був довгий коридор з чорного мармуру. З обох боків були великі двері, начебто, усі замкнені. Анна сховала дзеркальце у кишеню та обережно ступила уперед і звук цього кроку рознісся ехом по всьому коридору. Від несподіванки вона завмерла, прислухаючись, чи хтось не йде. Та навколо було тихо. Навіть занадто тихо. Анна полегшено зітхнула. Вона хотіла "ефектно" з'явитися у новому для себе світі, тому обрала туфлі на високих тонких шпильках. І тепер шкодувала про це. Стараючись не сильно шуміти, Анна пішла далі по коридору, прислухаючись до кожних дверей, та за ними було тихо. Вона дійшла до самого кінця та спробувала відчинити останні двері праворуч. Не вийшло. Тоді натиснула на ручку дверей з протилежного боку, і вони піддалися.
За дверима вона побачила велику залу, у якій стояв довгий стіл. Всередині нікого не було. Біля стін світло–блакитного кольору, стояли високі шафи з книгами та папками документів. На одній зі стін висіло дзеркало, що за довжиною діставало до стелі. В протилежному кінці зали були ще одні, майже непомітні, двері. Анна підійшла до них, та перш ніж спробувати відчинити, прислухалася. За дверима начебто хтось говорив, та як не старалася, Анна не могла розібрати слів. Вона зазирнула у шпаринку та побачила невеличку кімнату у якій ходила жінка середніх літ та розмовляла з кимось по телефону. Вдягнена вона була у яскраво–червону накидку, чи халат, із золотими візерунками на ньому та білим поясом. Її волосся було світлим, майже білим та дуже довгим.
Анна ще раз озирнулася, щоби пересвідчитися, що ніхто не йде, та знову прислухалася. Єдине, що вона зрозуміла, було: "Якщо так хочеш, спробуй ще раз поговорити з Ашису. І не заважай мені". Анна шкодувала, що не чула усієї розмови. Їй було цікаво, але питати вона боялася. Та поки Анна роздумувала, що їй робити та куди іти, жінка в кімнаті вже припинила розмову і просто стояла біля столу, спиною до дверей. Десь у коридорі почулися чиїсь кроки. Анна запанікувала, та озирнулася в пошуках місця щоби сховатися. Раптом двері відчинилися. Жінка дивилася просто на Анну і привітно посміхалася. Вона не ставила запитань, а просто сказала:
– Заходь.