№4

– Як я вже казала, це не моя ідея... Але з сьогоднішнього дня вам доведеться ще більше старатися.
– Невже ми нічого не можемо зробити?
Рейко, як зазвичай, почала скиглити.
– Я спробую переконати їх повернути старі терміни, але нічого не обіцяю. ... Що ж, це було єдине, що я мала вам сьогодні повідомити. Тож, якщо питань немає, повертайтеся до роботи.
Усі мовчки встали з-за столу та пішли по своїх справах. Вже був майже вечір, тому треба швидше повертатися "додому".
– Вона красива, ця Анна?
Він не помітив, що Рейко досі тут. Раніше вони були доволі близькі. Але через роботу не мали можливості постійно бути разом, тому назвати їх більше ніж друзями неможна було.
– Так, я б сказав, що красива. Але взагалі, мені байдуже. Ти ж знаєш, робота є робота.
– Це в мене Акайо питав. Він сьогодні бачив симпатичну рудоволосу дівчину і хотів запропонувати їй продати йому душу. Але про всяк випадок вирішив уточнити, чи не з нею в тебе контракт.
– Цей Акайо... Завжди лізе, куди не треба. Не кажи йому нічого про нас з Анною. Подробиці угоди його не стосуються.
– Звісно. Я і не збиралася.
Він збирався спитати, чи Рейко теж вже має якийсь контракт, та вона кудись телепортувалася. Ашису теж дістав дзеркало, та перш, ніж встиг ним скористатися, до нього підійшов Акайо. Вчасно, як завжди.
– Я сподівався десь тебе перестріти. Є хвилинка?
– Якщо дуже швидко. Мені вже час повертатися.
– Добре. Мабуть Рейко тобі вже розповіла. Я бачив красиву дівчину і хотів укласти з нею угоду. В неї було коротке руде волосся та біла сукня...
– Вона моя. Тому не втручайся.
– Добре, добре. Просто вона була така гарненька... Вона мені сподобалася, і я подумав, якби ти віддав мені її... Врешті решт, ти легко міг би знайти когось іншого для контракту.
– Ні. Тому більше не заважай мені працювати.
– Який ти серйозний. Гаразд. Ми ще подивимось...
Та Ашису вже зник. Він смикнув ручку вхідних дверей, але ті виявилися замкнені. Тоді він зробив швидкий рух вказівним пальцем та відчинив їх. З кухні доносився приємний запах. Було чути два жіночі голоси. Один з них Ашису впізнав, а от другий – ні. Він не був впевнений, чи варто з'являтися зараз, коли у квартирі є хтось сторонній. Але також не хотів потім знову пояснювати Анні свою затримку. Тому вирішив ризикнути. Головне – не використовувати свої здібності. Хоча, якщо смертні зараз у кухні, вони навряд чи щось помітять, а тоді можна сказати, що вони просто забули зачинити двері. Підходячи до кухні, він почув тихе: "Він справді покидьок. Якщо раптом вирішиш помститися, колега одного мого знайомого знає найманого вбивцю. Дай папірець, я тобі номер напишу."
– Ні, не треба. Якщо знадобиться, я знаю, кого можна попросити. Принаймні спробувати.
За столом сиділа Анна та мабуть, її подруга. В неї було коротке біляве волосся та блакитні очі. Ця подруга пильно дивилася на нього та посміхалася, що, схоже, почало дратувати Анну. Вона сиділа мовчки, закусивши губу, та коли подруга не припинила витріщатися на її "чоловіка", з розмаху вдарила рукою по столу.
– Лілі! Не доводь мене!
Лілі з переляку швидко відвела погляд. Здавалося, повітря в приміщенні поважчало. А тоді Анна, наче нічого не сталося, встала з-за столу та налила ще одне горня чаю. Ставлячи чай на стіл, вона посміхнулася та з легким натяком поглянула на свою подругу. Але усвідомивши, що від цього нікуди вже не дітися, взяла ту за руку та змусила підвестися.
– Гаразд, мабуть варто вас таки познайомити. Це Лілі, моя сусідка, а це...
– Радий знайомству, Лілі. Я – чоловік Анни.
– Що ж, це я вже зрозуміла... А як Вас звати?
– Цього Вам знати не обов'язково. Навряд чи ми ще колись зустрінемося.
Анна, здається, трохи повеселішала після цих слів, а от Лілі – навпаки. Вона швидко попрощалася та, опустивши голову, пішла геть. Лілі здалося, наче на якусь мить його очі спалахнули червоним. І це її налякало.
– Схоже, ти їй сподобався.
– Отак швидко? Ми ж навіть не знаємо один одного. Що їй могло в мені сподобатися?
Анна посміхнулася, тепер вже щиро, та пішла в іншу кімнату, де був додатковий бар. Дістала звідти пляшку коньяку та повернулася до кухні. Вона дуже раділа, що так звана "подруга" не змогла вкрасти її чоловіка, хоч і не справжнього. Лілі не була якоюсь особливою, чи дуже красивою. Тим не менш, усі, з ким зустрічалася Анна, рано чи пізно лишали її заради Лілі. Хоча вона теж постійно розлучалася, стосунки Лілі були довшими та більш романтичними. Навіть Лукас колись пожартував, що якщо з Анною в них нічого не вийде, він одружиться з її подругою. Тоді Анна сприйняла це, як невдалий жарт, але зараз вже не впевнена. Хоча, якби вони зустрічалися, Лілі не пропонувала б найняти вбивцю.
– Як справи на роботі? Чи знову нічого не розкажеш?
– Дещо таки розкажу. Нам скоротили термін для отримання однієї душі.
– А який термін був раніше? На скільки скоротили?
– Раніше на один контракт давалося шість років. Тепер чотири.
– Вони це якось пояснили?
– Ні. Навіть наша управляюча не знає. Вона просто повідомила факт, який повідомили їй. А що тепер робити, невідомо.
Це трохи стурбувало Анну. Вона тільки почала усвідомлювати, що їй лишилося жити шість років, а тут таке. А що як терміни ще більше скоротять? Але їй здалося, що демон теж не дуже цьому радий. Хоча зменшення термінів означає, що йому треба менше працювати та менше проводити час із нею. Тоді чому він так цим незадоволений? Невже вона теж почала йому подобатися? Лишалося тільки спитати прямо.
– Хіба це погано? Тобто, для тебе.
– Дуже. Якщо я не встигну виконати твоє бажання до того, як вийде час, мене "звільнять".
– Що означає "звільнять"? Тобто що, в тебе не буде грошей, чи що? У світі демонів теж усім керують гроші?
– Справа не в грошах. В пеклі все трохи по-іншому. Я маю виконувати певну кількість угод протягом визначеного часу. Зараз це – чотири роки. Якщо я цього не зроблю, мене повернуть на перший рівень.
– Який ще "перший рівень"? В мене єдина асоціація, що як у комп'ютерній грі, втратиш свої здібності і... все?
– Не все. Але смертним це знати заборонено. Я вже казав.
Анна театрально зітхнула. Їй не подобалося, що хоч цей демон має взаємодіяти з нею, він досі їй не довіряє. Та здаватися вона не збиралася. Вона вже знала, що потрапити до тої частини пекла, де знаходиться їхнє лігво, чи головний офіс, чи як це в демонів називається, можна через дзеркало. Лишилося з'ясувати, чи кожне підійде. Та вона жодного разу не бачила якихось потойбічних створінь у тому дзеркалі, що стоїть у її кімнаті. Чи у тому, що лежить у її сумці. Скоріш за все, для цього потрібні особливі дзеркала, які є тільки в демонів. Значить, Анні треба або якось вмовити його взяти її до свого світу, або непомітно викрасти це дзеркало. Вмовити скоріш за все, не вийде. Якщо він навіть на прості запитання не відповідає. А якщо їй пощастить забрати дзеркало, що вона робитиме? Вона ж не вміє правильно ним користуватися. Але варто спробувати. Просто спробувати.
– Я завтра піду до продуктової крамниці. Хочеш зі мною?
– А я маю теж піти?
– Якщо хочеш.
Анна пішла до спальні та відчинила шафу. Швидко обрала симпатичну суконьку кремового кольору та схожого відтінку туфлі на невисокім підборі. Поклала одежу окремо та визирнула з кімнати.
– До речі, тобі є у що перевдягнутися? Ти в цьому прикиді схожий чи то на металіста, чи то на сатаніста. Одним словом, ти привертатимеш зайву увагу.
– Я перевдягнуся завтра. На це не піде багато часу.
Вже наближався вечір. Вони попили м'ятного чаю з булочками, що їх Анна встигла напекти, поки Лілі вмовляла її вбити колишнього. А тоді, щоби раніше прокинутися, пішли спати. Точніше, Анна пішла спати. У квартирі не знайшлося нічого цікавого, тож Ашису просто сидів на дивані та чекав ранку.
Раптом вікно само собою різко відчинилося. Демон скочив на ноги та визирнув у коридор. У спальні Анни було тихо. Він підійшов до вікна та обережно зачинив його. У відображенні скла він помітив тінь, що стояла у темному кутку кімнати.