№3

Двері відчинилися перш, ніж він встиг постукати. Акіку сиділа за своїм столом і задоволено посміхалася.
– Все пройшло краще, ніж я очікувала. Хоча, гадаю, тобі слід бути ввічливішим. Мені здалося, ти її трохи налякав.
– Вона не виглядала наляканою. Взагалі-то, я збирався дещо спитати.
– Дай вгадаю. Тобі потрібна порада щодо того, що ти маєш робити, поки діє контракт?
– Невже ти аж настільки добре мене знаєш?
– Краще, ніж ти думаєш. А щодо контракту... Прикинься її чоловіком.
– Що?!
– Залишся з Анною на деякий час. Так вона до тебе звикне.
– Та ти жартуєш.
– Я серйозно. А тепер іди. Вона мабуть вже прокинулася.
Не цього він очікував. Та схоже, вибору в нього немає. Ашису сподівався, що дівчина ще спить, і що в нього буде час трохи подумати та підготуватися до життя разом. Зв'язок, який від початку, здавалося, був достатній, зараз став трохи слабшим. Він так замислився, що забув про обережність та відкрив портал просто у вітальню, замість якогось темного місця на вулиці, як завжди це робив.
Анна ходила з кімнати в кімнату. І чому їй так не щастить із чоловіками? Спочатку Лукас пішов, тепер цей демон... Чому усі ідуть від неї? Добре, якщо він сам не з'явиться, вона знайде спосіб викликати його ще раз. І тоді... Вона почула, як відчинилися вхідні двері. Анна не вірила, що це все відбувається насправді. Він повернувся! Нарешті з'явився той, хто не кине її на призволяще! Той, хто буде поряд та підтримає її, а не буде постійно засуджувати та дорікати. Принаймні, вона на це сподівалася. Анна підбігла та обійняла його. Тепер вона його не відпустить...
Ашису не встиг нічого сказати, та він і не збирався. Якщо він має трохи підіграти цій смертній, щоб отримати її душу, він це зробить. Схоже, вона не збиралася його відпускати, тож Ашису обійняв її за плечі та обережно відсторонив від себе.
– Щось не так?
– Все не так! Де ти був?! Я прокинулася, а тебе немає... Я думала, ти мене кинув, як...
– Ні, звісно ж ні. Я завжди буду поряд. Принаймні, наступні шість років.
Анна сумно опустила голову.
– Тому, що це твоя "робота"?
– Головним чином – так. Але...
Він вже звик брехати, але цього разу було трохи важко. – Звісно, я не можу щось відчути до тебе за такий короткий час, але, можливо, якщо ми трохи довше побудемо разом... – Його акторські навички були чудові, але схоже, Анна сумнівалася в його "щирості".
– Якщо вже ти не можеш мене полюбити, може будемо друзями? Хоча б розкажи мені про себе.
– Мені немає що розповідати. Я і сам нічого про себе не знаю.
– Як це "не знаю"?
– Я просто нічого не пам'ятаю зі свого людського життя.
– Це доволі сумно.
– Спи. Скоро вже ранок. Я щось приготую. Чого б ти хотіла?
– Я думала, готувати буду я.
– Тобі треба поспати.
– Добре... Можливо, якийсь легкий салат, або яєчня з беконом? І чорний чай. І обід готуватиму я.
– Гаразд. На добраніч, Анно.
Вона швидко заснула. Цього разу Ашису вирішив нікуди не іти, щоби раптом не спізнитися до того, як вона прокинеться. Він сидів біля ліжка та згадував, точніше, намагався згадати, ким він був до того, як зустрів Акіку. Він знав, що, наприклад, Рейко та інші не втратили спогади про своє життя. Значить, його спогади зникли не просто так. Це було комусь потрібно. Лишилося з'ясувати, кому і навіщо.
Час минав швидко. Потроху починало сходити Сонце. Чому він не спитав в Анни, о котрій годині вона зазвичай прокидається? Ашису подивився на годинник на стіні. Вже було о пів на восьму. У кімнаті Анни було тихо. Виходить, час іще є. Він тихо, але швидко, пішов на кухню. Відкрив холодильник, і раптом забув усе, що Анна казала вчора про сніданок... Чорт! Він не може так легко втратити останню душу. Треба думати... Що зазвичай їдять на сніданок? Кашу? Ні, начебто Анна нічого ні про які каші не казала. Яєчню? Так, здається так...
Ашису відкрив холодильник і почав шукати яйця. Лоток стояв біля дальньої стінки. Обережно дістав кілька штук. Потім дістав бекон... Здається, ще є трохи часу. Треба дістати пательню. Він відкрив шафу біля плити. Почав витягати першу ліпшу пательню, аж раптом з неї злетіла кришка і гучно впала на підлогу... От же ж... Ашису застиг на місці та прислухався. Начебто, усе тихо. Треба поквапитися. Звісно, він міг скористатися магією та одразу створити готові страви. Але їхні правила цього не дозволяли. Неможна було використовувати свої здібності на поверхні, навіть коли поблизу немає смертних. І це теж додавало складнощів.
Почувся звук відкриття дверей та кроки у коридорі. Яєчня була майже готова, а от заварити чай він забув... Анна зазирнула до кухні та посміхнулася.
– Бачу, в тебе усе під контролем?
– Все добре. Я тебе розбудив?
– Ні, я все одно скоро прокинулася б. Давай далі я сама.
Вона відкрила кухонну шафу та дістала тарілки. Від пательні смачно пахло.
– Я заварю чай.
Анна дивилася, як він набирає воду у чайник. Вчора цей демон здався їй таким холодним, таким... Наче йому взагалі все одно, що і як робити, головне – отримати чиюсь душу. Здавалося, він знає та вміє усе на світі. Але коли вона зайшла до кухні та побачила його лице... Чомусь, Анні здалося, що він... наляканий?
Вона і не помітила, як усе з'їла. Тоді дістала чашки та налила чай, який дивним чином вже встиг заваритися. Вони сиділи мовчки. Раптом у кишені демона щось засвітилося. Він дістав невеличке дзеркало та почав уважно вдивлятися в нього. Анна сиділа та спостерігала за ним, нічого не розуміючи.
Ашису побачив розмиті криваві літери: "Важливо! Нарада о 10. Усі подробиці на місці. Рейко". Ще є пів години.
– Що сталося?
– Все гаразд. Це з роботи.
– А ти мені розкажеш якісь подробиці... Наприклад, де конкретно ти працюєш, хто твої колеги, ще що-небудь? Розкажеш?
– Я вже казав, неможна.
Він встав з-за столу та вийшов з кухні. Анна сиділа не рухаючись. Їй хотілося дізнатися хоча б щось. Вона зустріла справжнього демона! Тепер їй хотілося взнати усе про нього та його світ. Тихо, наскільки це можливо, Анна підійшла до причинених дверей кухні та визирнула у шпарину. Побачила, що демон тримав у руці щось схоже на маленьке дзеркало, а тоді доторкнувся до нього і просто зник. Миттєво. Анна ніколи раніше подібного не бачила. Якщо він з якоїсь причини не хоче розповісти їй щось про свій світ, вона сама дізнається. Лише треба дочекатися вдалого моменту.
Опинившись у коридорі, Ашису зіткнувся з Рейко. Точніше, вона налетіла та ледь не збила його з ніг. Схоже, вона теж спізнилася.
– Ой, вибач.
– Я спізнився через роботу, а що тебе затримало?
– Та... Таке...
– Добре, пішли вже. Затримаємося ще трохи – Акіку нас на шматки розірве.
Усі вже сиділи на своїх місцях. Ашису зайшов першим, і всі озирнулися до нього. Рейко сховалася позаду та зішулилася. Вони мовчки зайшли та зайняли єдині вільні місця. Тиша затягувалася.
– Може вже продовжимо? Не треба дарма витрачати наш час. В нас все ж таки є робота.
Акайо нікому з присутніх не подобався. Він завжди був зухвалим та нетерплячим. Вимагав набагато більше, ніж міг запропонувати. Ашису завжди було цікаво, як той помер. Він припускав, що Акайо вбили. Навмисно, чи випадково, але він помер не своєю смертю. Така людина не могла піти тихо.
Акіку зітхнула. Знову цей вилупок заважає їй працювати. Вона піднялася зі свого місця.
– Добре. Тепер до головного питання. Нові терміни контрактів зі смертними...
Вона на хвилину замовкла. За столом почулося незадоволене бурмотіння. У їхньому та декількох інших відділах давно ширилися чутки, що терміни будуть скорочувати. Авжеш, нікому це не подобалося. Але ця зміна була необхідна, щоби не сталося економічної кризи. Ці зміни стосувалися усіх підрозділів, але тих, хто має напряму взаємодіяти з людьми, це обурювало найбільше.
– Мабуть усі знають, або хоча б підозрюють, що час, відведений на отримання душ людей, будуть скорочувати. Це не моя ідея, і не когось з моїх колег. Так вирішили верховні демони. Вони пояснили це тим, що скоро має статися щось дуже важливе. І щоби це сталося якнайшвидше, треба зібрати якомога більше душ. Тому...
– Та якого біса?! Мало того, що зараз знайти підхід до людей дуже важко, так нам ще й час зменшують?!
Схоже, Акайо не міг навіть кілька хвилин посидіти спокійно. День обіцяв бути довгим...