Невидима сила Страху

Найстаршим серед дітей був син, на імʼя Страх. Він був худорлявим, високим, злегка згорбленим хлопцем. Його попелясто-русяве волосся було неслухняним і скуйовдженим, а довгий чуб постійно падав на очі, ніби створюючи легку завісу між хлопцем та світом.

В очах Страху читалася настороженість та тривожність. Здавалося, що він постійно очікував на якусь неприємність. Його рухи були різкими, уривчастими, але разом з тим обережними. Він ходив навшпиньках і часто озирався, не довіряючи темним кутам та тиші довкола.

Характер у нього був суперечливий: він ніби й прагнув до спілкування, і водночас намагався уникати інших. Найбільше Страх любив спостерігати й майже ніколи не вступав у центр подій.

Хлопець не дуже любив прогулянки містом, та коли він все ж виходив на вулицю, то фасади будинків ставали сірими з домішками зеленуватого кольору. Навіть асфальт ставав ніби вологим, а під ногами було чути не кроки, а приглушене шарудіння.

При зустрічі з ним люди змінювалися, самі того не помічаючи. Хтось починав говорити тихіше і повільніше, ніби боявся сказати зайве. Інші – нервово жартували, сміючись надто голосно, щоб заглушити власне хвилювання. Хтось раптом відчував холод за спиною, що не мав нічого спільного з погодою. Дехто стискав пальці в кулак, несвідомо шукаючи опори. При цьому кожен намагався удавати, що нічого не відбувається, хоча всередині щось вже тремтіло і шепотіло: “А що, якщо?..”

 Саме тому Страх не мав друзів і здебільшого був один. Одного теплого вечора, коли діти весело гралися на майданчику біля будинку, він, як завжди, сидів сам. Хлопець обрав лавку в тіні, подалі від сміху та голосів. Він тримав руки в кишенях свого завеликого светра й дивився собі під ноги. Він не хотів гратися. Та ніхто і не кликав його.

І тут до нього підійшла дівчинка. Невисокого зросту з кошлатою косичкою і великими синіми очима. Вона зупинилася зовсім близько, так що Страх напружився і вже був готовий встати та піти.

  — Тебе звати Страх? – запитала вона просто і без жодної тіні насмішки.

Він кивнув головою у відповідь.

— А мене Надія, – посміхнулася дівчинка.

Страх похмуро поглянув убік. Імʼя здалося йому надто світлим, аж незручним. Дівчинка сіла поруч і несподівано запитала:

— Хочеш знати, чого я боюся?

Страх ковтнув повітря. Вперше за довгий час йому хотілося щось сказати, але в горлі все пересохло і він лише ствердно кивнув.

— Завтра я маю виступати в школі на сцені. Перед усіма. І мене так трясе, що я вже дві ночі не сплю. Мені хочеться втекти, вигадати якісь причини. Тому я подумала, що може ти зможеш мені допомогти?

Хлопець здивовано підняв голову. Його ще ніхто і ніколи не просив про допомогу.

— Але як я можу тобі допомогти, – прошепотів він. – Я скоріше, навпаки, зможу тобі тільки зашкодити.

— Коли ти будеш поруч, я знатиму, до чого бути готовою, – усміхнулася Надія. – Саме тому я не забуду слова, не злякаюсь і не втечу. Я просто буду дивитися тобі в очі. 

Тієї миті Страх вперше відчув, що він може бути не тягарем, а орієнтиром. Наступного дня, коли Надія вийшла на сцену, він стояв поруч – в глибині залу. Дівчинка відразу помітила його і ледь помітно посміхнулася. Вона почала виступ. Її голос трохи тремтів, але не зникав. Її рухи були злегка скованими, але впевненими. Коли вона закінчила виступ – увесь зал аплодував.

Страх тихенько вийшов на вулицю. Не тому, що він був зайвим, а тому, що він виконав свою справу. Цього разу він не зупинив. Він допоміг пройти. Можливо, інколи й тобі потрібна його допомога…

Запитання

1. Які особливості поведінки Страху видалися Вам дивними?
2. Чи відчували Ви колись на собі його вплив?
3. Чому Страх ні з ким не товаришував?
4. В чому полягала його допомога дівчинці Надійці?
5. Який висновок можна зробити про даного персонажа?