Неземна мама Любов

Мама Любов була надзвичайно гарною, схожою на якусь богиню. Її хвилясте волосся кольору достиглого жита мʼяко спадало на плечі. Її волошкові очі були глибокими та бездонними; кожен, хто в них заглядав, бачив себе, мов у дзеркалі – кращим і добрішим. Голос мами був схожий на ніжну мелодію, яка відлунювала не у вухах, а в серці.

І хоча мама Любов була тендітною зовні, характер мала сильний та незламний. Вона могла бути чуйною і вимогливою одночасно. Достатньо було одного її погляду – не грізного, а того особливого, мовчазного і промовистого водночас, щоб кожен у родині згадав, хто він є і що має робити. 

А ще у мами був рідкісний, можна навіть сказати, магічний дар – обʼєднувати людей. Коли вона проходила повз, то всі довкола починали говорити один одному душевні та приємні слова. Навіть ті, хто в цей час перебував у сварці, забували про всі негаразди й починали щиро обійматися.

Коли мама йшла вулицями міста, то все навкруги наповнювалося сонячною енергією. Будинки набували ігристого забарвлення, що поєднувало у собі глибину червоного серпанку та загадкову бузкову ніжність. Здавалося, що саме повітря ставало сяюче-рожевого кольору з золотими переливами.

Там, де була мама Любов, завжди було світло та тепло. Хотілося жити, творити та вірити в дива.

Одного разу мама прогулювалася парком, коли її погляд привернуло двійко дітей – брат та сестра. Вони сиділи на лаві, відвернувшись один від одного, схрестивши руки на грудях. На їхніх обличчях читалася неприхована образа.

Мама повільно підійшла і сіла посередині. Було помітно, що дітей здивувала така її поведінка, але вони й далі продовжували мовчати.

— Сьогодні надзвичайно гарний день, чи не так? – першою почала розмову мама.

— Угу, – кивнула їй у відповідь дівчинка.

— Не знаю, – буркнув хлопчина.

— В такі дні я зі своєю сестрою завжди любила поласувати чимось смачненьким і поспостерігати за хмарками на небі, – продовжувала мама. – А вам що подобається?

Хлопчина повернув голову і не задумуючись відповів:

— Їсти морозиво.

— І цукерки, – додала його сестра.

Мама Любов стиха посміхнулася. Вона відкрила свою невелику сумку, дістала дві цукерки та простягнула їх дітям. Ті подякували за таку щедрість, але не поспішали їх їсти. Тоді мама вдалася до ще однієї хитрості. 

— А хочете пограти в одну гру? – запитала вона.

Діти знову подивилися на неї злегка здивованими поглядами, але кивнули головами в знак згоди.

— А що за гра? – перепитала дівчинка.

— Гра називається “Невидиме послання”.

— Ніколи не чув про таку, – втрутився у розмову хлопець.

— Це особлива гра, вона допомагає краще відчувати та розуміти один одного, –  пояснила мама. – Для початку станьте один навпроти одного і закрийте очі.

Діти повільно встали й виконали вказівку мами.

— А тепер простягніть один одному руки, спробуйте відчути їх та взяти у свої.

Першою простягнула свої руки дівчинка, згодом і хлопчина зробив те саме. Вони майже відразу змогли взятися за руки.

— Не відкривайте очі, – продовжувала мама. – Уявіть, що зараз ви передаєте певне таємне послання. Сформулюйте його подумки та покладіть в руки один одному.

На кілька хвилин запанувала тиша. Діти про щось старанно думали. І зрештою кивнули головами в знак того, що виконали й це.

— Дуже добре, – констатувала мама. – А тепер відкрийте очі й прочитайте ці послання.

Не зрозуміло, як так вийшло, але діти майже одночасно сказали вголос: 

— Вибач.

Вони голосно засміялися. Любов наповнила їхні серця і там не було більше місця образам.

Задоволена мама продовжила свою прогулянку парком. 

Хто знає, можливо, комусь теж потрібно буде пограти в цю таємничу гру…

Запитання

1. Які відчуття у вас викликав образ мами?
2. В чому полягав її магічний дар?
3. Як поводили себе люди, коли поруч була мама Любов?
4. У чому полягає секрет її гри “Невидиме послання”?
5. Які риси характеру мами ви також хотіли б мати?