Мудрий тато Спокій

Головою родини був тато, на імʼя Спокій. Він був середнього зросту і мав коротке світле волосся. Його блакитні очі були схожі на тихе, лагідне море в сонячний день. А його голос нагадував легкий шум хвиль, що повільно лоскочуть пісок на березі. Він ніколи й нічого не робив поспіхом, його рухи завжди були виваженими та плавними.

Тато любив в усьому порядок та гармонію. Коли між дітьми виникали сварки та суперечки, він заходив до кімнати й говорив своїм мʼяким голосом:

— Тихіше, любі. Сядьте зручніше і послухайте, як дихає вітер. Уявіть, що він відносить вас на пухнасту хмаринку серед ясного неба. Подивіться, який ніжний та лагідний світ довкола. Побудьте у цьому моменті разом і відчуйте, як розквітають ваші найдобріші думки.

Після цих слів у будинку ще довгий час панувала тиша та затишок.

Коли тато Спокій гуляв містом, то вулиці починали світитися блакитним кольором, який повільно застилав собою сірий асфальт, стіни будинків і навіть тріщини на дорозі. Поступово до блакиті приєднувалась зелень – ніжна й прозора, мов світло, що пробивається крізь листя на весняному дереві.

Перехожі в такі моменти переставали метушитися та поспішати. Їх погляди ставали розслабленими та щасливими.  Вони раптом помічали, який красивий світ довкола, як приємно співають пташки. Всі накопичені тривоги, танули, мов сніг під весняним сонцем.

Тато Спокій ніколи не залишався осторонь, коли комусь потрібна була допомога. Одного разу він йшов тихою вуличкою й помітив на лавці хлопчика, який сердито смикав шнурки на своїх черевиках. Він намагався зав’язати їз “на бантик”, але вони плуталися, не слухалися й тікали з рук. Обличчя хлопчини був червоним від роздратування та злості. Він незадоволено сопів і щось бурмотів про себе.

— Допомога потрібна? – запитав тато.

Малий підняв голову й дзвінко відповів:

— Ненавиджу це шнурування. Хто його тільки вигадав!

Тато Спокій злегка усміхнувся і мовив своїм чарівним голосом: 

— Ці шнурки, мов пташенята. Якщо на них кричати або різко хапати, то вони злякаються й заплутаються ще більше. Але якщо підійти з добром та терпінням – вони самі складуть крила.

— Це як? – здивовано перепитав хлопчина.

— Це дуже просто, я тебе навчу. Але спочатку зроби глибокий вдих і повільно видихни повітря. Повторюй за мною.

Малий хоч і дивився трохи недовірливо, та все ж прислухався до поради тата. Він набрав повітря в легені й повільно видихнув його.

— Дуже добре, – похвалив його Спокій. – А тепер візьми по одному шнурку в кожну руку і склади їх навпіл. Зроби з них вушка, як у зайченяти.

Хлопчина повільно виконав дію.

— А тепер, – продовжував тато, – одне вушко обведи навколо іншого, ніби вони обіймають один одного в петельці.

Малий і далі сопів, але старанно дотримувався всіх вказівок. І ось він – вузлик. Гарний та рівний.

— Ого, вийшло, – радісно відповів хлопчина і додав, – дякую.

— От бачиш, все просто, коли твої рухи врівноважені та чіткі. А нерви тут аж ніяк не допоможуть.

І це був далеко не перший і не останній випадок, коли завдяки унікальному характеру тата вирішувалися найскладніші завдання. Загалом, коли тато Спокій був поруч, у всіх присутніх виникало відчуття захищеності та комфорту.

Запитання

1. Які риси характеру мав тато Спокій?
2. Чому коли він був поруч, вдавалися всі справи?
3. Які відчуття залишилися у вас після знайомства з цим персонажем?
4. Яким якостям ви хотіли б у нього навчитися?
5. Які якості цього персонажа у вас вже є?