ВИСНОВОК

Петюша до нас приходив достеменно не просто так. Він навчив нас із чоловіком безмежної любові, навчив бути дуже сильними духом, стати більш милосердними та гуманними. Адже будь-яка людина, будь-яке життя також дуже важливі для когось близького.
Питання одне: що Ви робитимете далі? І все впирається знову у наш вибір. Можливо, ці випробування нам далися для того, щоб «оголити» почуття і думки, побачити себе безпорад- ними й слабкими, розставити пріоритети, побачити, хто ми є зараз і ким можемо стати: людьми, які глибоко співчувають іншим, більш милосердні, мають благі цілі й бажання творити добро. Або ж озлобитися на весь Всесвіт, Бога, шукати винних у нашому горі, вирішивши, що ніхто не розуміє нас і той біль, який ми відчуваємо. А ще можна спитися і загалом пустити своє життя під укіс.
Який вектор обираєте ВИ? Можливо, не прямо у цей момент, можливо, пізніше. І якщо зараз ви перебуваєте у гострій фазі горя, то всі ці роздуми вам зараз точно ні до чого. Але рано чи пізно ви опинитеся перед цим вибором.
Я знаю, що в такі моменти на душі і в думках одне: «Мені біль- ше не хочеться жити». Але якщо ви людина віруюча, то знаєте, що не нам вирішувати, скільки кому відведено, і не маєте пра- ва припиняти своє життя. Але навіть і без «звіту» перед Богом я знаю, що у мене є старший син, чоловік, брат і багато рідних та близьких – і я точно не хотіла б зробити їм боляче, як мені зараз. Але якщо вам із близькими не пощастило, і ви почуває- теся самотніми, то дуже сподіваюся, що ви просто людина, яка має велику спрагу до життя. І, звичайно, раджу вам звертатися за підтримкою до тих організацій і груп підтримки, які будуть вказані в кінці книги.
Насправді неважливо, віруюча ви людина чи ні, просто зму- шуйте себе робити щодня щось добре: годуйте птахів, тварин, допомагайте іншим, якщо є така можливість – це також лікує і наповнює.*
42

  * Коли виникають почуття втрати сенсу, немає розуміння, куди далі рухатися і навіщо, – тоді уповільнюється процес горювання, що перешкоджає розвитку процесів, орієнтовних на відновлення. Що можна зробити, аби допомогти собі?
Дуже важливо згадати, які цінності притаманні саме нам. Не цілі, бо цілі – це те, чого ми намагаємося досягти. А саме цінності – те, якою людиною ми хочемо бути. Цей перелік допоможе визначитися:
Я хочу:
 Бути добрим/доброю
Бути турботливим/турботливою Бути щедрим/щедрою
Бути сміливим/сміливою
Бути наполегливим/
наполегливою Бути великодушним/
великодушною Бути вдячним/вдячною
   Надавати підтримку Надавати допомогу Захищати інших
Бути надійним/надійною Бути відповідальним/
відповідальною
Бути працьовитим/працьовитою Бути чесним/чесною
і далі...
Зробіть свій особистий перелік.
Роблячи певні дії, запитуйте себе: «Чи відповідають мої дії моїм цінностям? Я дію згідно з ними чи всупереч?»
Навіть коли попереду нічого не видно, майбутнє туманне, сльози застилають очі, – важливо рухатися відповідно до своїх цінностей. Усвідомлення цього виховує відчуття самоповаги та з часом надає нових сенсів.
Моя трагедія здавалася мені особливою, адже я – мати, яка пережила свою дитину, що може бути гірше?! Сьогодні в Україні триває війна з росією. Тисячі жінок залишилися без своїх синів, чоловіків, братів, батьків. Багато хто зіткнувся вже не просто з терміном, а зі страшною реальністю “невизначеної втрати”...
О п’ятій ранку 24 лютого 2022 року ми прокинулися від ракетних вибухів десь неподалік. Що? Де? Звідки? Звичай- но, спочатку спросоння була дика паніка. Паніка від нерозу- міння, що відбувається і куди тікати. Всі розуміли, що росія – країна агресор, що, можливо, ми втратимо частину наших територій, на яких уже 8 років триває війна. Але ми не могли припустити, що вони розв’яжуть повномасштабні дії вже по всій країні.
43

 Я знову поринула у той самий стан розриву з реальністю, знову стан шоку і неможливість повірити, що це відбувається зі мною, тут і зараз. Ніколи не думала, що опинюся в такій ситу- ації, де «ВІЙНА» це вже не просто слово з підручників історії чи оповідань дідуся, а те, що відбувається за вікном.
Того самого зловісного ранку, вже через пару годин, дивовиж- но швидко паніка пройшла, і я змогла зібратися з думками. Все місто розбігалося, роз’їжджалося і стояло у величезних проб- ках. Магазини, банкомати, АЗС «штурмували» юрби людей. Але в якийсь момент я почала розуміти, що тікати немає куди: не в буквальному розумінні, а просто не знаєш, де тебе може наз- догнати снаряд чи його уламок. Просто прийшла якась смирен- ність та готовність прийняти нову реальність, а може і долю. Я зловила себе на думці, що мені не страшно. Страшно за старшо- го сина, за рідних та близьких. Але зовсім не страшно за себе. Я надто вірю в Творця, у Бога, в Абсолют. І знаю, що тіло – лише тіло. Але десь точно є душа, чи якась енергія, яка наповнюва- ла життям це маленьке улюблене тільце мого маленького сина, і енергія моєї душі обов’язково притягнеться до неї. Я ВІРЮ В ЦЕ. Бо я втратила ВСЕ, я втратила ЙОГО, у мене залишилася лише віра в ЦЕ.
Зараз я стала тією, хто не боїться своєї смерті. Звичайно, я не шукаю її і дійсно люблю життя та людей. Але коли настане мій час, мені здається, що я помру з посмішкою на вустах. Я знатиму, що йду до свого сина, до своїх батьків, а отже, до себе додому.
44