ПОРАДИ ДРУЗЯМ І БЛИЗЬКИМ

Цікаво, що я могла нор- мально спілкуватися з людь- ми і навіть посміхатися, і на- віть сміятися вже через пев- ний короткий час після нашої трагедії. Я поводилася так само, як і завжди. Спілкува- лася з друзями, ніби нічого не сталося. У той період мені хо- тілося розуміти, чи не збоже- воліла я і чи нормальна моя поведінка. Не знайшовши психолога, я, звичайно, шу- кала інформацію в інтернеті. В одній статті я дещо дізна- лася про психологію втрати: виявляється, деякі люди піс- ля трагедії ніби паралельно вибудовують життя*.
*У психології існує багато моделей, що описують психологію втрати. Одна з
них – це модель дуального
або подвійного процесу трауру (Маргарет Стройбе, 1999). Вона пояснює, що в один момент життя ми згадуємо і сумуємо за померлою близькою людиною, а в інший – спілкуємося з іншими людьми, щось купуємо, готуємо їжу, турбуємося про себе, навіть можемо посміхатися. А потім – знову залишаємося наодинці зі своїми спогадами і переживаємо різні почуття, пов’язані зі скорботою. І це нормально та природньо.
Існує коливання: від процесів, орієнтованих на почуття втрати, до процесів, орієнтованих на відновлення, і навпаки.
Від природи я усміхнена людина, тому при зустрічі з дру- зями та знайомими з легкістю, ніби машинально, посміхаю- ся, а за усмішкою – також автоматично підтягується і решта позитивної поведінки загалом. Спілкуючись із друзями після трагедії, я поводилася так само, як і раніше, з легкістю прожи- вала своє колишнє життя. Але при цьому паралельно існувала інша частина мене, яка розчинилася у безодні, – частина, де мене вже немає, де сльози, біль і страждання. І я не можу її по- казати ні чоловікові, ні рідним, ні друзям. Не тому, що не хочу або закриваюся в собі, – просто мені нічого показувати, окрім відкритої рани, яка кровоточить. Які тут потрібні слова? Які слова можуть описати цей стан? Крім того, гадаю, що не всі хочуть це слухати. Принаймні я як емпат і людина, яка співп- ереживає, напевно, не змогла б. Такий біль, як втрата дити- ни, раніше здавався мені настільки страшним і неймовірним, що я просто намагалася зупиняти такий звичний потік думок, коли ми приміряємо на себе чиюсь історію: «а якби я...», «а якби в мене...». Мені не хотілося фантазувати на цю тему і, тим паче, розпитувати людину, як вона це пережила і що відчуває.
Найближчі люди співпереживають і відчувають те саме, тому розпитувати і лізти до них у душу теж не хотілося. Для мене це ті моменти, які не потребують слів, лише міцних обій- мів близьких людей, які здатні підтримати.
Першою порадою для знайомих я хотіла б закликати вас до толерантності й не розпитувати людину у траурі про причину смерті загиблого: «а як саме помер/-ла?» «а що сталося?» «він/ вона хворів/ла?». Дізнаєтеся потім від інших знайомих, але не мучте запитаннями людину, вбиту горем.
Складно було також зі знайомими, які чули про моє горе і при випадковій зустрічі розпитували зі співчутливим погля- дом. Звичайно, запитували щиро: «Як справи?» – але це запи- тання щоразу ставило мене у глухий кут. Я розумію, що таке запитання у соціумі є загальним і формальним. Але, як не крути, будь-яке запитання вимагає відповіді. І ось просто по- думайте: ЯК СПРАВИ у людини з дірою в душі? Тільки зараз, коли пройшло вже майже три роки, після багатьох часів від- чаю, роботи над собою, роботи з психологами я можу спокійно реагувати та розповідати свою історію.
30

 Отже, друга порада для співчуваючих знайомих. Якщо ви знаєте, що людина тут і зараз переживає втрату, намагайтеся уникати запитань: «ЯК справи?», «ЯК ти почуваєшся?». Відпо- відь очевидна – погано. Запитання риторичне і формальне, але на нього дуже складно відповісти людині у жалобі. Зви- чайно, це була моя суб’єктивна реакція на подібні запитан- ня, можливо, інші реагуватимуть не так гостро, як я. Але все ж впевнена, що краще сказати: «Чув про твою втрату, прийми мої щирі співчуття». А якщо хочете щиро допомогти людині, просто обійміть, скажіть, що співчуваєте. Згодом, у якийсь мо- мент, ви зможете запитати: «Ти хочеш/можеш про це погово- рити?»
Не відчувайте себе зобов’язаним проявляти співчуття і на- магатися «відзначитись» у формальних словах підтримки. По- вірте, людина в горі не веде список тих, хто виявив співчуття, а хто – ні. Вона хоче одного: прокинутися від цього страшного сну.
Що ж стосовно конкретної підтримки, а не слів, то це, як мінімум, фінансова підтримка чи фізична допомога в органі- зації траурного заходу. Наступні дні, якщо ви близька людина, просто приносьте приготовлену їжу під приводом, що надто багато наготували, або що «в магазині побачили і згадали, що ти це любиш». Такими періодичними та дозованими спробами спілкування за інтонаціями і поведінкою ви зможете зрозумі- ти, коли людина буде готова для виходу в соціум. Якщо ваші дії та спроби «обрубали під корінь», сподіваюся, ви розумієте, що ображатися не варто – це і буде третьою порадою. Емоції та реакції людини у горі, у стресі можуть проявлятися по-різ- ному. Не варто ображатися або приймати на свій рахунок ска- зане. Мабуть цій людині потрібно більше часу, щоб побути наодинці зі своїм горем. Дайте їй декілька тижнів і поновіть спроби. Може статися, що людина вже адекватно з вами спіл- кується, втім, біль і смуток, звичайно, ще нікуди не поділися. Але якщо бачите, що людина вже комунікує, – приступаємо до наступного етапу.
«Раптом» виявилося, що вам подарували квиток на двох у спа-салон або ви «виграли» вікенд на двох за містом; для чо- ловіків – риболовля, басейн, спорт... Полювання я не рекомен- дувала б, не варто людині у стресі братися за зброю. Посидіти
31

 з алкоголем – ну, теж як тимчасове зняття стресу може допо- могти виплакатися чи розговоритися (але тільки якщо у люди- ни немає проблем з алкозалежністю). Загалом, що завгодно, аби відволікти людину від похмурих думок і буднів, змінити картинку або дати можливість виговоритися, якщо, звичай- но, сама людина готова до цього. Якщо ж знаєте добре інших близьких знайомих і друзів, домовтеся про почергові «вигу- ли», коли самі не можете регулярно цього робити. Це найкра- ща допомога та можливість поступово повернути людину до звичного життя і дати їй відчути, що життя... життя триває, хочемо ми того чи ні. Що поруч – рідні та близькі, які люблять і піклуються, і що ти потрібен іншим*.
* Тут йде мова про так звані копінг-стратегії. Це способи, які ми використовуємо, щоб впоратися зі стресовими ситуаціями. Існує шість стратегій копінгу для переживання втрати:
1. Вираження емоцій: дозвольте собі відчувати та
виражати свої емоції: це може бути страх, гнів, смуток тощо. Використовуйте для цього записи у щоденнику, спілкування з іншими людьми або творчість.
2. Підтримка оточуючих: виберіть спілкування з близькими людьми чи фахівцями, яким ви довіряєте та відчуваєте розуміння й підтримку.
3. Збереження рутини: при проживанні горя важливо дотримуватися своєї звичної рутини, це допоможе відчути себе більш стабільно.
4. Фізична активність: вправи і прогулянки необхідні для нашого здоров’я, вони також можуть допомогти знизити напругу та переключитися. Є така думка: «Горе потребує ландшафтів» – тобто, зміни картинки перед очима.
5. Релаксація, переключення: після втрати людина може відчувати фізичну напругу в тілі. Відчуття напруження може бути виснажливим. Варто не забувати про тіло та розум і використовувати техніки м’язової релаксації, наприклад, перед сном.
6. Пошук сенсу: після втрати здається, ніби все втрачає свій сенс. На пошук нового сенсу може піти певна кількість часу
й зусиль, головне – не зупинятися. Наприклад, деякі люди віднаходять сенс у підтримці інших людей після втрати.
32