ВТРАТА БАТЬКІВ І РІДНИХ

Ще до 35 років я втратила обох батьків. Мама «пішла» пер- шою. Все своє життя вона була абсолютно здоровою людиною і, наскільки пам’ятаю, ніколи не була на лікарняному. Загалом, повна життєвої енергії людина. Тільки на пенсії їй якось дове- лося піти до лікарні до стоматолога. І той лише позаздрив одній маленькій дірочці на ідеально рівних світлих зубах.
За всі 63 роки абсолютно здорового життя у неї раптом діа- гностують онкологію – рак молочної залози. Це стало шоком для всієї родини. А окрім нас, батька та брата, у мами було шестеро сестер і братів та живі батьки. Тоді для мене, 28-річної молодої жінки, і, чесно кажучи, дівчинки, це був перший серйозний життєвий стрес і момент, коли розумієш, що більше твоє життя не буде таким, як раніше. Я ніби попрощалася з дитинством, юністю й безтурботним життям, коли головними проблема- ми було: труднощі на роботі, історії з колишнім чоловіком, як встигнути забрати дитину з дитсадка і в якій сукні піти на кор- поративну вечірку. Ні! Тепер я поринула у світ лікарень, лікарів, ліків і жорстких процедур, після яких важко дивитися без сліз на рідну людину. Квартира, в якій раніше було завжди повно гостей та ароматів смачної їжі й пирогів, тепер перетворилася на сіру безрадісну оселю із запахом ліків, постійно лежачою ма- мою та похмурою атмосферою серед усіх членів родини. Спо- стерігати, як мучиться твоя близька людина, було нестерпно.
Вперше опинившись на території онкологічного центру, моя свідомість змінилася назавжди. Я побачила і усвідомила іншу паралельну реальність і просто потрапила в інший світ, де вже й справді видно межу життя і смерті. Я потрапила туди, де люди бо- рються за життя щодня, де хвороба не шкодує ні дітей, ні молодих чоловіків і жінок, які могли б проживати зараз зовсім інше життя. Де їхні рідні та близькі зі скорботними обличчями та зневіреним поглядом чекають на диво і допомогу від лікарів та усіх богів.
Вийшовши за ворота лікарні, ти знову повертаєшся в коли- шню реальність, або ілюзію реальності, де всі поспішають, де пробки і водій-дурень не включив «поворотник», де мерзенна погода, де знову зросли ціни і начальник самодур. Життя ви- рує: метушіння і всі у своєму потоці справ.
21

 ...Я дізналася, що означає: людина «згасає на очах». Жахли- ве почуття безсилля, коли твоїй найближчій людині погано, а ти нічого не можеш зробити, нічим не можеш допомогти, лише бути поряд. Мама померла в мене на руках, буквально. Про- йшло багато років, але я й досі добре пам’ятаю той вечір. Як тримала її голову у своїх руках, як почула останній видих, як побачила, що життя пішло...
Смерть зрідка буває красивою... І це ще одна травма для спогадів. У дитинстві, коли не стало бабусі, я не застала жод- них сцен смерті чи похорону, травмуючих дитячу психіку, але знаю від тата, що вона померла тихо, уві сні. Про такий від- хід із життя мріє кожна людина. Але, на жаль, мама помирала важко.
Похорон пам’ятаю лише спалахами, але не тому, що минуло багато часу, а, швидше, від стресу. Бо наступні три роки мого життя після втрати мами я взагалі не можу згадати: як жила, чим жила, що робила чи не робила. То справді був сильний стрес – вперше зіштовхнутися зі смертю рідної людини.
***
Включилася я в реальність тоді, коли через пару років після
смерті мами захворів мій батько. Він дуже сумував за мамою, і, думаю, тоді я на власні очі побачила, як працює психосома- тика. Він постійно слухав сумні ліричні пісні, часто переглядав фотографії і говорив, що складно повірити у те, що вона «пішла» раніше за нього: «Адже це я все життя хворів! І це у мене про- блеми і з серцем, і зі шлунком, і з тиском. Я був певен, що помру першим».
Тоді я й сама почала замислюватися: коли ти у парі, коли по- ряд дійсно кохана і рідна душею людина, з якою багато пройдено і пережито, що ти обереш: переживати нестерпний біль від втра- ти коханої людини чи мріяти, що залишиш це життя першим, щоб не журитися у жалобі та самоті. Що було б егоїстично, як для люблячої людини. Все ж добре, що це вирішуємо не ми.
Загалом, я знову поринула у життя лікарень, лікарів, палат із пацієнтами на межі життя та смерті... За півроку батька не стало.
Найстрашніше, що і тато, і мама йшли з життя тяжко, з болем для їхніх тіл і для наших із братом очей. Намагалася
22

 втішати себе однією з релігійних думок: якщо тіло за життя довго страждало, то душа очистилася, і тепер їй добре на не- бесах.
Ми багато чим себе втішали тоді, адже після відходу мами, найближчими місяцями померли її рідний брат і батько, наш дядечко і дідусь. Знаючи, яка емоційна і чутлива була наша мама та який сильний у неї був зв’язок із родом – не можу уяви- ти, як вона змогла б все це пережити. Мабуть, це благо, що за своє життя вона не дізналася, як це, ховати рідну людину. Мій брат тоді сказав, що мама пішла першою, аби зустріти там, на небесах, своїх рідних і організувати для них усе якнайкраще, адже мама завжди це любила і вміла. Такі думки допомагали нам бачити хоч щось умовно «хороше», знаходити хоч якісь виправдання того, що відбувалося. Напевно, це якась здат- ність мозку, захисна реакція, щоб психіка людини змогла із цим впоратися. Для когось – це думки, типу «якщо тіло хворіло та страждало, то душа очистилася і, звичайно, їй зараз лег- ше на небесах» або ж, що «душа померлого мучиться, якщо ми сильно страждаємо», або ж, що “душа може переродитися, і ви зустрінетеся з нею за вашого життя, але в іншому образі”, чи, що «душі рідних нам людей із нами поруч вже як янголи і часто допомагають нам у житті». Тож думайте все, що завгодно, що хоч на грам або півграма зможе принести вам хоча б натяк на полегшення.
Тому моя ДРУГА ПОРАДА: не обмежуйте себе та свою уяву, чіпляйтеся за ці думки і вірте в них.
***
Всесвіт послав нам просто чарівного панотця Михайла.
Познайомилися ми з ним, коли шукали, де охрестити дитину. Ми жили за містом, у селі, подалі від коронавірусу, тож вибір церков був невеликий – поблизу усього дві, та й ті в сусідніх селах. Знайомі порекомендували нам священика з села, що подалі. Зателефонували, домовилися, зустрілися, поспілку- валися про майбутню подію. Він відразу справив приємне враження: м’який теплий погляд, приємний тембр голосу, світле обличчя. Хоча потім, коли я впізнала його ближче, зрозуміла, що справа аж ніяк не в світлій шкірі та очах, а в тій аурі, яку він випромінює.
23